Кожного разу ми програємо по одній і тій же причині. І кожного разу ми цю помилку повторюємо. Ми потрапляємо у пастку власної психіки. Бо психіка нас оберігає від поганих думок, адже в більшості погані думки викликають демотивацію, людина перестає боротися.
Тож давайте не думати про погане!
Марія Берлінська, директор Центру підтримки аеророзвідки, сторінка ФБ.
Навіть якщо масштаб катастрофи тільки наростає.
Про погане треба думати. Холоднокровно і відсторонено, як про один з можливих сценаріїв.
А відтак і готуватись до такого сценарію. Не станеться — супер. Але якщо, не дай Бог станеться — ми готові.
Проте ми вперто не хочемо прораховувати найгірші сценарії і готуватись до них. Ми психологічно тікаємо в теплу ванну пропаганди, в закриту рожеву бульбашку власного оточення, в мушлю світу рожевих поні.
Проаналізуйте, коли в історії ми готувалися до найгіршого сценарію?
Коли віддавали ядерну зброю за папірчик? Чи коли віддавали росії свої стратегічні бомбардувальники і ракети?
Може тоді, коли віддавали Крим під чорноморський флот, чи сідали на російську газову голку?
Чи коли один з наших президентів в 2014 вірив, що можна завершити війну за кілька місяців?
Чи коли інший в 2019 вірив, що можна просто перестати стріляти, і буде мир?
Можливо, обидва вірили абсолютно щиро. Питання в іншому. Чому ми як суспільство, включно з нашими президентами, досі віримо у фігню кращих сценаріїв?
Вони не збуваються, але як наївні інфантили, продовжуємо зі щасливою посмішкою ідіотів себе обманювати.
Колективний сеанс самонай——ня.
Ще три роки тому ніхто не вірив, що корейці будують бігати по Україні, іранські інженери клепатимуть дрони, щоб бомбити наші пологові, а китайці будуть давати компоненти і інструкторів.
Але ми все одно віримо, що Трамп прийде і… буде мир.
Замість того, щоб готуватись до того, що путін не зупинить війну, ні за яких умов.
А якщо і зробить невелику перерву, то тільки накопичити сили і перегрупуватись.
Замість того, щоб переформатувати все суспільство у сценарій, де ми одне з головних полів битви в Третій світовій. Між Сходом і Заходом, на десятки років.
Що, якщо завтра путін вкине сюди суммарно ще мільйон солдатів?
Що, якщо явно включиться Китай?
Що, якщо всередині табору західних країн будуть поглиблюватись розколи, і їм буде не до нас?
Що, якщо війна триватиме з перервами ще десять років?
Ми готові?
Ми завжди будемо програвати, поки не навчимося розглядати найгірший сценарій як базовий.
Бо це і є наша реальність. І до неї можна підготуватись.
Якщо вірити в правильні речі, а не в приємні вологі фантазії. Бо це всього лише захисний механізм нашої психіки.
