Коли почалась повномасштабна війна, меншій доньці Тетяни було три роки. Вранці того дня жінці зателефонували «Тань, бракує медиків. Допоможеш?». Вона без вагань погодилась і вже третій рік служить у 121 бригаді територіальної оборони. За плечима – 17 років досвіду роботи медичною сестрою і велике бажання бути корисною на фронті. Найважливіше, каже, що у той момент і протягом усього часу служби її підтримують доньки і рідні. Про військову медикиню, яка рятувала поранених на Луганщині і брала участь у звільненні Херсонщини, наступна історія Точки доступу про жінок на війні.
"Не боятися, а робити" – гасло військової Танчик
У різні роки Тетяна працювала у різних медзакладах Кропивницького: у дитячому відділенні однієї з лікарень, згодом – в реанімації лікарні швидкої меддопомоги, а потім – у терапевтичному відділенні поліклінічного об’єднання. Звідти жінка і мобілізувалась. Ще дитиною мріяла бути медикинею і рятувати людей. Подобалось, каже, що лікарі – це люди у білих халатах (сміється – ред.), а надихнулась прикладом тітки, яка працювала у пологовому будинку в Долинській, і невістки, яка теж працює медикинею.
Жінка має псевдо Танчик і отримала вона його не у війську, а ще на початку навчання в медучилищі – в 2001 році. Тому, каже, вигадувати позивний на фронті не довелось.
У нас в групі в училищі було дуже багато Тетян і, щоб відрізняти одну від іншої, мене назвали Танчиком.
З побратимами і посестрами склались гарні стосунки з першого дня служби, каже Тетяна.
"Все супер! Мобілізувались дуже багато моїх знайомих, тож проблем з адаптацією в новому колективі зовсім не було."
Військова Танчик з 121 бригади тероборони
Проблем з військовою формою і взуттям теж не виникало. Все підійшло за розміром. Спочатку підрозділ Тетяни воював на Луганщині, згодом їх передислокували на Херсонщину. На обох напрямках, каже жінка, були і поранені, і загиблі. Медикиня виїжджає з військовими на позиції, коли ті йдуть на завдання, але в зону виконання бойових завдань не виходить, чекає побратимів на відносно безпечній території. Найбільший страх, говорить, що хтось із побратимів може не повернутись.
Сьогодні ти сидиш п’єш з ним каву, а завтра його немає… Думаю, справлятись із втратами мені допомагає досвід роботи в реанімації. Там я теж багато всього бачила…
Жінка була однією з тих, хто першими зайшов на деокуповану Херсонщину. До цього часу, каже жінка, відчуває і радість, і смуток водночас. Бо, з одного боку, вдалось відвоювати своє, а з іншого – це великий біль за загиблими і закатованими людьми, яким довелося пережити тортури під окупацією російських військових.
"У день звільнення люди зупиняли нас, дякували, плакали… Це було дуже важко…"
Робочий день триває 16 годин
Звичний робочий день Тетяни триває 16 годин: починається о 7 ранку і завершується о 23:00 ночі. Увесь день розписаний по хвилинах, а під час бойових виїздів медикиня працює за алгоритмом MARCH – це послідовність дій при наданні домедичної та медичної допомоги в екстремальних ситуаціях.
"Спочатку, якщо є кровотеча, її треба зупинити, потім перевірити дихальні шляхи, а тоді оглянути руки, ноги і голову."
Каже, час від часу нагадує військовим про цей алгоритм, адже від вміння надати першу допомогу на полі бою залежить порятунок життя людини. За майже три роки військової служби жінка зробила для себе відкриття.
Я зрозуміла, що нічого не боюсь, а для наших хлопців можу зробити усе необхідне, що від мене залежить.
Коли військові йдуть на завдання, разом з ними три медики, старша у групі – Тетяна. Вони чекають на "зеленці" – умовно безпечній території, де можна надати домедичну допомогу, стабілізувати стан поранених і евакуювати у стабілізаційний пункт чи госпіталь.
Умови життя на фронті – пристосовані. Нині жінка з побратимами живе в закинутому будинку, в якому немає опалення. Обігрівають приміщення "дуйчиками" і коминами.
"На умови я не скаржуся. Бо ми, як усі. Сказали – туди, значить, туди."
Декілька разів думали, що загинуть: такими щільними були обстріли росіян, згадує жінка.
Це було в Херсоні, коли росіяни почали "крити". Тоді постраждали багато мирних людей. Іншого разу довелось майже добу сидіти у погребі, бо теж дуже обстрілювали.
Тетяна – єдина медикиня в роті. За професіоналізм у роботі і чуйне ставлення побратими її поважають і цінують. А ще допомагають на виїздах, бо амуніція і рюкзак з медикаментами і медінструментами важать орієнтовно 60 кілограмів. На фронті, каже Тетяна, розслабитись неможливо, але іноді дозволяє собі декілька хвилин емоційного розвантаження.
Просто лягаю, закриваю очі і думками лину до своїх дівчат. 5-10 хвилин помріяла, подумала про них і знову у стрій.
Військова Танчик з 121 бригади тероборони
"Після перемоги залишусь у війську"
Старшій доньці Тетяни – 20 років, вона навчається в університеті внутрішніх справ, меншій – сім років і цього року вона пішла в школу. Доньки знають, що мама військова, дуже пишаються нею, а кожна зустріч, навіть коротка – є справжнім святом. Діти медикині також бачать і спілкуються з побратимами мами по відеозв’язку.
Вони умнички, підтримують і мене, і хлопців. Менша донька завжди малює для них малюнки.
Разів 30 за три роки бачилась з дітьми, рахує Тетяна. З мамою, каже, бачаться рідше. За кожної нагоди, навіть якщо це одна доба, жінка їде до рідних і ці зустрічі додають сил і мотивують працювати далі. На фронті жінка має амулети – браслет, який військовим передали діти через волонтерів. Він зажди у рюкзаку медикині. Коли Тетяна приїжджає додому, плачуть всі: діти, мама і брат.
Я їм кажу, щоб не плакали, навпаки треба радіти (сміється – ред.)
Три роки тому жінка і уявити не могла, що буде на фронті, але жодного разу не пожалкувала, що в перший день повномасштабної війни погодилася на пропозицію бути військовою медикинею. Каже, після завершення війни має намір укласти контракт із ЗСУ, бо вже не уявляє свого життя і роботу в іншій сфері.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
