На початку листопада в Україні вийшла книга «Постлуганщина». Як каже її автор Андрій Зайцев, це аналітичне дослідження історії регіону з фокусом на останні десятиліття. У «Постлуганщині» описані події, які врешті призвели до окупації регіону — те, чого, як каже автор, не робив ще ніхто. «Новини Донбасу» поспілкувались із Андрієм Зайцевим, розпитали його про книгу та згадали разом із автором події буремних передвоєнних років.
Андрій Зайцев народився на Луганщині, навчався у Східноукраїнському університеті імені Даля. З 2007 року працює в Луганській обласній державній адміністрації, тож вже майже 20 років повністю занурений у політичне життя регіону. 29 липня 2014 року Андрій Зайцев виїхав з Луганська спочатку в Сватове, потім у Сіверськодонецьк. Коли і це місто окупували, він знову перемістився — вже у Київ, де і випустив «Постлуганщину».
Андрій Зайцев, автор книги «Постлуганщина»
«У “Постлуганщині” я спробував поглянути по-новому на процеси, до чого вони призвели»
— Коли саме ви почали писати книгу. Я так розумію, це було ще в Луганську до окупації?
— Взагалі книги було дві. Це вже друга. Перша була художня з таким футурологічним описанням Луганщини. У першій книзі описувалось життя на території Луганської області з 2007-го по 2013-й рік, якби вона, умовно кажучи, вийшла з-під управління української влади та якби відцентрові, сепаратистські процеси тоді перемогли. Бо ми ж розуміємо, що вони були вже доволі давно, з’явилися не в 2004-му і навіть, можливо, не в 1991 році. Певні спекулювання на цій темі з боку московського режиму доволі довгий час існують. Першу книгу я видав восени 2013 року. І фактично весь наклад залишився в Луганську. Друга книга — це вже була безпосередньо публіцистична робота. В перший раз до мене ідея прийшла десь у 2020 році. З другого заходу вона з 2022-го по 2024-й була написана і видана.
— У вступі до «Постлуганщини» ви пишете, що це не хроніка, а філософія історії Луганської області та спроба зрозуміти її цикли. Що саме мається на увазі?
— Про Луганську область насправді дуже мало історичних матеріалів. Зокрема, про новітню історію, образно кажучи, з 1900 року по 2000-й, або по сьогодення. Наприклад, Віталій Семенович Курило — під його редакцією була створена книга «Історія Луганського краю». Вона, здається, описує історію до 2003 року. Це, можливо, фактично єдиний приклад. Було ще декілька книг, але наклади неспівставні з подібними книгами, виданими у Харківській чи Донецькій областях. Якоїсь аналітики, спроб розібрати якісь проблеми — їх не було. Я зробив спробу поглянути по-новому на всі ці процеси. Зробити якісь висновки, які потім будуть корисними майбутнім поколінням дослідників. Історія Луганської області загалом — це як маленьке у великому. Відношення до Луганщини в Україні — як відношення до України в світі. Тобто, з одного боку, йде війна, гинуть люди, щось відбувається дуже трагічне. З іншого боку, якщо подивитись, там все не так однозначно. Якісь люди виходять, щось кажуть про громадянську війну. Люди зовні це слухають і не можуть остаточно картину скласти. В наших силах продемонструвати, що все ж таки Луганщина існує, вона є. Це реальність, яка нікуди не дінеться. Українська Луганщина. Саме для цього ця книжка написана. Що за процеси там відбуваються і як ці процеси виникли? До чого вони вели і яка мета в них була? Які можна зробити з цього прогнози?
«Громадянському суспільству на Луганщині просто не дали органічно зрости»
— Розкажіть детальніше про проукраїнські акції у 2013-2014 роках, проукраїнську Луганщину. Бо про це дуже мало говорять, особливо коли вже минуло десять років.
— Європейський Майдан в Луганську був. Не сказати, що він був дуже великий, але був і не маленький. Там були Ярослав Мінкін (луганський поет, громадський діяч — ред.), Костянтин Скоркін (луганський політолог — ред.), Костянтин Реуцький (луганський громадський діяч — ред.). Тобто, було ядро десь 10-20 людей. В них був проєкт «Вуличний університет» і велись перемовини щодо надання їм приміщення в юнацькій бібліотеці. Вона знаходилась трошки далі від центру, але вони не погодились.
Учасники Луганського Євромайдану. Фото з особистого архіву Андрія Зайцева
З кінця лютого цей Майдан почали витісняти з центру міста біля пам’ятника Шевченку на периферію. Загалом, за моїми суб’єктивними оцінками, десь на найбільших Майданах збиралося 5-6 тисяч людей. Тобто, це була велика група, сюди приїжджали люди з інших районів області. Це був середній клас. Ці люди намагались дати бій проросійським силам, але сили були нерівні, бо кордон з Росією поряд. Останнім заходом, мені здається, була хода студентів Східноукраїнського і Національного інституту Шевченка під проводом місцевих активістів у квітні. Вона була десь на окраїні міста, бо їм погрожували представники козацтва, напівкримінальних товариств. Після 29 квітня, коли взяли штурмом адміністрацію, всі проєкти Майдану припинилися.
— От якраз якщо згадати штурм Луганської адміністрації 29 квітня, як це відбувалось? Можете пригадати ті події?
— Я знаходився біля адміністрації. Нам десь о 12 годині повідомили, що буде штурм, що російські диверсанти та місцеві маргінальні елементи здійснять свою погрозу. У частині адміністрації знаходилось декілька сотень військовослужбовців внутрішніх військ, зокрема з Вінниці, з Кропивницького — десь з центральної України. Вони були озброєні виключно бойовою зброєю. Та жодних поліцейських спецзасобів у них не було. Тобто, сльозогінного газу, гумових кийків. І не було в них жодного наказу, що їм робити, аби захистити цю адміністрацію. І весь цей маргінес пішов на штурм. Вони утворили такий живий коридор та витягували по одному бійців внутрішніх військ кудись в натовп. Десь до другої години дня вже адміністрацію взяли штурмом. Тобто, це на на той момент вже був останній такий акт, коли ще це все маскувалось під якесь народне повстання.
Штурм будівлі Луганської ОДА у 2014 році. Фото з особистого архіву Андрія Зайцева
— Частина людей вважає, що донецька влада у 2013-2014 роках поводила себе, м’яко кажучи, досить специфічно і підігрувала Росії. Якою була позиція луганської влади?
— Еліта Луганська намагалася ці всі інтереси узгодити, аби зберегти симпатії електорату. Голова облдержадміністрації Пристюк (Володимир Пристюк — голова Луганської ОДА у 2010-2014 роках — ред.), намагався якось погасити конфлікти, які виникали на рівні Києва. А обласна рада, незважаючи на завдання кураторів з ФСБ, продемонструвала свій не те щоб бандерівський характер, але такий український. Бо відмовилась від будь-яких голосувань і Голенка за шкірку вже витягали (Валерій Голенко — голова Луганської облради у 2010-2014 роках). Фактично в облраді були вже російські якісь диверсанти, бо нічого голосувати не хотіли. Луганські еліти хотіли, так би мовити, поміж крапельками пройти, але в кінцевому підсумку їм це не вдалося.
Цікавий приклад, як Анатолій Гаркавий — він був головою Старобільської районної державної адміністрації. Його призначили 5 травня, здається. А 7-го в нього під адміністрацію зібралась юрба з георгіївськими стрічками, які щось від нього вимагали. Але приблизно в той самий момент до нього приїхав Мельничук, комбат батальйону «Айдар». І ті вимагають вивісити російський прапор на будівлі, проводити референдум, а Мельничук каже: “Дайте мені приміщення для розміщення табору для “Айдару”. І Гаркавий обидва цих прохання виконав. Він якось домовився з тими сепаратистами, пішов на якісь поступки. Та надав приміщення, знайшов в Половинкиному для «Айдару».
— Декілька розділів у вашій книзі присвячені громадянському суспільству на Луганщині. Розкажіть детальніше, які були в нього інтереси.
— Доволі специфічні. Більшість із них були навколо владні структури, які фінансувалися, зокрема, з обласного бюджету. Це комунальні підприємства, видавництва газет, навчальні центри, культурні, які підтримували козацький напрямок, де дуже сильно росіяни тиснули власним ресурсом. Було дуже багато благодійних організацій, які використовували різні навколо релігійні, навколо благодійні структури. Їх було дуже багато, вони працювали з маргінальними елементами і намагались їх якось вписати в свою структуру, в свій зміст. З іншого боку їм протистояло українське громадянське суспільство на рівні Луганська, інших великих міст, зокрема, Алчевськ, Сіверськодонецьк. Це був середній клас здебільшого. Громадянське суспільство воно постійно зростало. Луганському громадянському суспільству, яке будувалося на середньому класі та проукраїнській поміркованій ідеології — йому просто не дали органічно зрости.
Книга «Постлуганщина». Фото з особистого архіву Андрія Зайцева
«Я припускаю, що російський путінський режим зникне на Луганщині за одну ніч»
— Ви продовжуєте працювати у Луганській обласній адміністрації. Як це вдається в екзилі, коли майже вся область окупована?
— Зараз адміністрація, всі громади, переформатувалися на діяльність гуманітарних хабів, які надають допомогу переселенцям. Їх 37. Ці хаби знаходяться від Львова до Харкова. Адміністрація надає допомогу, координує заходи щодо залучення міжнародної допомоги. Територіальні громади, які перетворені на військові адміністрації, отримують гуманітарну допомогу, в тому числі міжнародну, розподіляють її серед переселенців. Також надають послуги, в тому числі це правова допомога, психологічна, медична. Плюс накопичення матеріальних резервів. Ми всі віримо в деокупацію, тож йде накопичення матеріальних резервів, які будуть на той момент у розпорядженні громад. Це генератори, різне устаткування, машини, аби можна було зайти на територію області — ми так розуміємо, що все там буде знищено, та відновити там якусь попередню роботу. І головний момент — це координація підтримки військовослужбовців. Громади закуповують різноманітне обладнання — безпілотники, автомобілі, генератори, розхідні матеріали. Це все передають на військові частини, зокрема, які знаходяться на території Луганської області або були там раніше утворені. Також ми розуміємо, що треба зберегти якесь луганське ком’юніті — обласну громадськість, лідерів громадських думок, намагатися їх підтримувати в міру своїх сил.
— Якщо ми говоримо про майбутнє Луганщини, то Києву вже зараз треба розуміти, як розмовляти з людьми, які зараз опинились на окупованій території. Особливо, якщо ми кажемо про території, захоплені у 2014 році. Як ви вважаєте, як Україні треба будувати комунікацію, аби повернути цих людей?
— Головний цикл регіональної луганської історії полягає в тому, що Україна завжди повертається на територію Луганщини — відкрию найстрашнішу, так би мовити, інтригу моєї книги. Це було у 1918 році, це було в 30-ті роки. Це було після війни і після розрухи, в 1991 році. Україна завжди туди повертається. Байдуже, скільки це часу займає — 10 років, 50 або 100. Байдуже, що там знаходиться — царський режим, радянська компартія, яка зникла за один день, Партія регіонів, яка теж зникла за один день. Я припускаю думку, що російський путінський режим так само зникне за одну ніч. Просто він щезне, і про нього будуть згадувати, як про жахливий сон. Бо ніхто в нього не вірить, ніхто серйозно не сприймає. Всі розуміють, що це омана. Що те, що вони кажуть, — неправда. Що з одного боку там якісь пенсії в 2-3 рази вищі, ніж в Україні, а з іншого — просто зникають люди, всі ці масові вбивства під виглядом «СВО». І всі розуміють, що ці жертви призведуть до якихось жахливих результатів. На даний час — це суто моя оцінка, — все впирається просто у військову перевагу Росії. Вона зараз там тримається просто на геноциді, на знищенні, на військовій окупації. Але російський режим звідти якимось демократичним чи переговорним шляхом не піде. Щодо людей, то вони просто перейшли в глухий режим. Моя особиста точка зору, що все ж таки це просто такий великий стокгольмський синдром, на який перейшла вся ця громада. Люди побачили, шо така поведінка виправдана тим, що більшість зберегла свої життя, своє майно. І це треба враховувати, коли ми повернемо територію, аби намагатися якось побудувати зрозумілий діалог.
