Актору Дмитру Муранцеву 24 роки. Акторську кар’єру розпочав у Маріупольському театрі. Там же пережив 11 днів війни, коли театр піддавався бомбардуванням. Дмитру вдалося евакуюватися. Його театр теж евакуювався – до Ужгорода. Та Дмитро звідти згодом перебрався до Чернівецького муздрамтеатру. Після прослуховування Дмитру одразу запропонували роль Бенволіо у п’єсі «Ромео і Джульєтта».
«У мене ніби й не було акторської перерви: з одного театру до іншого, одразу репетиції», — каже Дмитро.
Перша роль – вівчара з «Тіней забутих предків»
Дмитро Муранцев родом із міста Харцизьк на Донеччині, яке з 2014 року перебуває під окупацією. В Маріуполь переїхав після закінчення школи у 2019 році. Свою першу роль зіграв у Маріуполі. Це був вівчар з «Тіней забутих предків» у незалежному театрі «Театроманія».
Фото з першої вистави: Дмитро у ролі вівчара
Про роботу в театрі каже: «Треба бути завжди тут і зараз. Наприклад, у виставі «Карпатський раж», я граю Миколу. Хлопця, який не може ходити, бо в нього переламані ноги. Задача від режисера – втекти. Я не пам’ятаю, який у персонажа улюблений колір, але знаю, що не можу використовувати ноги. Це грамотне поєднання себе, як актора, і обставин, які дає п’єса».
Вистава «Карпатський раж»
«На фронті гинуть люди, які в усьому кращі, бо обрали віддати за тебе життя. Тому ти не маєш права на помилку: або робиш найкращі вистави, бо це один з компонентів національної культури, або тобі не місце в театрі. Коли Маріуполь окупували, насамперед створили російський маріупольський театр та залучили до нього колаборантів», — зауважує хлопець.
Війна для Дмитра розпочалася ще у Харцизьку, коли йому було 14 років, у 2014.
«У школі змінюють український прапор на російський. Згодом проводять голосування за приєднання до Росії. Чоловіки в балаклавах захоплювали міські адміністрації. Будували барикади, але від кого – незрозуміло. Другий семестр, коли я був у восьмому класі, нам сказали, що українську мову викладатимуть як факультатив, тобто за бажанням. Через пів року її скасували. Нам привезли з Москви нові підручники історії. З’явилося дві каси на супермаркетах: гривнева і рублева. Російські прапор та рублі, усюди військові», — пригадує Дмитро.
«Під завалами кричали люди. Діти»
24 лютого 2022 року актор зустрів у Маріуполі.
«Жив у гуртожитку. О четвертій ранку мене розбудив мій сусід, каже – почалося», — згадує Дмитро.
Про перші дні вторгнення каже: «Дивлюся, всі бігають, шукають банкомати. Я відстояв чотири години в черзі, щоб зняти гроші за номером телефону, тому що загубив картку. Виявилося, що так це зробити не можна. Зайшов у «Галю балувану», кажу: «Пельменів на всі гроші». Я мав тоді дві тисячі. Перший час вони мене дуже виручили. Далі почало все зникати: світло, зв’язок, вода. Згодом я вже спав не на третьому поверсі, а на підлозі в коридорі. Їжа закінчилася, холодильник розморозився».
П’ятого березня оголосили евакуацію від драмтеатру.
«Казали, що приїде колона білих автобусів і відвезе до Запоріжжя. В мене не було жодних засобів комунікації. Я побіг шукати Лізу, свою колишню дівчину. Знайшов її на вулиці. Вона стояла вся в борошні, тому що його роздавали у супермаркеті. Ми прибігли в театр і там змогли зловити зв’язок на вході, щоб відписати мамі та друзям», — пригадує Дмитро
Фото зроблене під час блокади Маріуполя
«У драмтеатрі ми прожили 11 днів. Я привів сюди Лізу та її маму. Щодня казав, що завтра буде зелений коридор. Та його все не було. Згодом Ліза сказала: «Мабуть, ми тут помремо». Я погодився. Обговорювали, як саме: хотіли, щоб це було пряме влучання, аби не мучитися. Так все було до 16 березня, поки на театр не впало дві бомби. Ми стояли, дивилися на зруйновану будівлю. Під завалами кричали люди. Діти. Мені досі це сниться», — розповідає Дмитро.
«Ліза запитувала, що робити далі, а я не знав. Це все. Ти не розумієш, чому взагалі живий. Немає слів, розуміння як діяти. Я стою в костюмі людини павука, він яскравий – червоний, а літак далі літає.
Люди в паніці бігають. Діти в крові. Спершу ми автоматично лягли, закрили вуха, відкрили рот, помолилися…».
Далі Дмитро з подругою та її матір’ю пішли по прямій із міста.
«Дійшли до філармонії. Там нас підвезли до траси. Далі йшли пішки, з котом, (у нас ще й він був). Костюм людини-павука, що був на мені, мене врятував. Чоловік, трохи напідпитку, вивозив людей, як міг: їздив з Маріуполя і назад. Зупиняється і каже: «А ти що в костюмі людини-павука?». Відповідаю, що так. Питає: «Це у вас дитина?». Кажу – кіт. У відповідь: «Сідайте». Він підвіз нас до Мелекіно», — згадує хлопець.
Там змогли спіймати зв’язок. Дмитро зателефонував матері, аби повідомити, що живий. В Мелекіно пожили три дні й поїхали в Мангуш. Далі Бердянськ. Там декілька днів пожили в школі.
Фото з Бердянська
«Записалися в чергу і нарешті прибули білі автобуси до Запоріжжя, які ми так чекали в Маріуполі. Проїхали близько 15 блокпостів. Далі потяг на Львів. Потім Калуш. Після того я поїхав до діда в Коломию, а Ліза в Німеччину. В Коломиї попрацював два місяці на консервному заводі. Через деякий час мої вчителі з коледжу, що паралельно працювали в театрі, запросили мене до себе в Ужгород, Звідти я й перебрався до Чернівців», — розповідає хлопець.
