Російське вторгнення лишило українських дітей головного – щасливого та безтурботного дитинства. Герої нашої публікації намагаються кожен у своєму місті відволікти малечу та підлітків від всього, що може нагадувати їм про війну. Наразі в Україні майже немає безпечних місць. На Донеччині їх немає зовсім. Лінія фронту буквально ділить регіон навпіл. Тут досі проживають десятки тисяч дітей, які не можуть виїхати з певних причин.
«Слов’янська мрія»: від дитячих вистав до «Ярмарку майстрів»
Слов’янськ — це місто у 2014 році вже пережило окупацію. Тут день і вночі не вщухали обстріли. ЗСУ та іншим спецпідрозділам вдалося за кілька місяців вдалося звільнити місто. Саме під час гібридної фази російського вторгнення у місті сформувалась спільнота сильних жінок. У 2015 році вони заснували благодійний фонд «Слов’янська мрія».
Одразу після звільнення міста ці жінки взялися за прикрашення міста. Спочатку облаштували сквер, встановили дитячі майданчики з гойдалками. За кілька років у цьому ж сквері їхніми зусиллями з’явився перший у місті інклюзивний дитячий майданчик. У 2022 Слов’янськ мало не опинився в окупації знову. З перших днів повномасштабного вторгнення росії, завдяки підтримці донорів, співробітниці БФ «Слов’янська мрія» організували роздачу продуктів та засобів гігієни містянам. У 2023 році жінки сфокусувалися на розвитку дітей.
«Наразі у Слов’янську близько 9 тисяч дітей. Школи не працюють, музичні школи, спортивні секції не працюють. Але ж дітям все одно необхідно спілкуватися між собою. Спланували роботу саме на дітей. Щоб вони приходили до нас та більше спілкувалися між собою, тому що більше не було де. Стали проводити майстер-класи. Малювали з глини, тіста, робили мотанки. Дітям хочеться щось робити, їм нікуди витрачати енергію, тому, коли вони приходили до нас, отримували можливість творчо себе реалізувати», — розповідає співзасновниця БФ «Слов’янська мрія» Тетяна Дерев’янко.
Катерина одна із співробітниць фонду. Разом з родиною на кілька місяців евакуювалася зі Слов’янська. Повернувшись до рідного дому помітила суцільну апатію сина. «Коли ми повернулися додому у 22-ому році його неможливо було вмовити вийти погуляти. Він звикав заново. Йому важко давалися нові знайомства», — згадує жінка. Катерина буквально власним прикладом допомагала синові повернути якусь частину попереднього життя. Якось до неї підійшов син Єгор і спитав: «- Мама, а шо ти там (у благодійному фонді) робиш? — Я кажу: ходи і подивись. Раз так зробили, два… Втягнувся. Так і визначив заходи на які він ходитиме».
До душі Єгорові припало малювання та приготування їжі. «Він не то, що малює картини, а як дитина. Полюбляє малювати природу і таке всяке. На заняттях з кулінарії навчився готувати багато всього. Щось готувати це у нього від мене. Ми й вдома часто готуємо разом. Найулюбленішою його стравою є спагеті. Він готує її з різними доданками. Взагалі, і піццу робить, і ще багато чого», — з лагідною посмішкою у голосі розповідає Катерина.
Крім розвитку здібностей та талантів у приміщенні центру для дітей влаштовують свята та різні розважальні програми.
«В нас був проектор з екраном. Почали показувати мультфільми. Почали приїжджати різні організації, які проводили дитячі вистави. Це інтерактивний формат. До нас приїжджала дитяча письменниця зі Львова Вікторія Амеліна з власною книжкою. Потім з дітьми малювали. До нас приїздили з Америки з народними струнними музичними інструментами. Був дуже зворушливий концерт. Усі їдуть до нас, тому що іншого майданчика в місті немає», розповідає Тетяна Дерев’янко.
Катерина помітила, як її син почав змінюватись. Зараз Єгор сам питається про заходи, які мають відбутися у приміщенні фонду, повернувся до спортивної секції, їздить на змагання. «В наш нелегкий час, тим паче в нашому регіоні, все це необхідно. Це живе спілкування для дітей, яке зараз обмежене, і воно їм потрібне», — вважає матір школяра.
Заняття намагаються проводити щодня. Є розклад на тиждень. Кожного дня щось нове. І все це потребує чималих як людських зусиль, так і матеріальних внесків.
«Завжди потрібні кошти на матеріали, транспорт, канцелярію. Пишемо гранти, збираємо гроші, просимо про допомогу в спонсорів. Дуже багато наших земляків-підприємців, які можуть допомогти, з задоволенням приймаємо від них допомогу», каже пані Тетяна.
Запрошення на усі заходи розповсюджуються за допомоги «сарафанного» радіо. Спочатку розповідають у закритих чатах у соцмережах, та пропонують додавати до них друзів та знайомих. Такі правила заради безпеки учасників. Попри таку секретність все одно вдається зібрати достатньо велику чисельність учасників та гостей. Тетяна Дерев’янко розповідає про два з них, які їй запам’яталися найбільше: «Проводили такий захід, як «Молодь офлайн». На основі антистресових програм навчали дітей правильно дихати, займались йогою. Для молоді ці вправи дуже потрібні. Їм зараз дуже тяжко, як і дорослим. На основі цих вправ для дихання, і спеціальних вправ, які допомагають дитині розкрити в собі таланти та навички, щоб самостійно реалізувати свої мрії та плани. Восени ми зробили «Ярмарок майстрів». Ми виставили на ньому роботи наших дітей, які вони зробили протягом року. Це вишивка, малювання, ліпка, витинанки».
«В наш нелегкий час проведення таких заходів та загалом залучення дітей до будь-яких активностей — це вкрай необхідні речі. Це живе спілкування, якого так не вистачає нашим дітям», каже матір 10-річного школяра Катерина.
3D-моделювання для дітей у Покровську
Покровськ прихистив у себе десятки тисяч людей, які вимушено покидали рідні домівки через бойові дії. Серед них Марія та Сабіна. Родина мешкала у Авдіївці. На початку повномасштабного вторгнення з рідного дому переїхали жити до сховища Авдіївського кокс-хімічного заводу. «Мій чоловік працював на цьому підприємстві, тому нам запропонували переїхати туди. Я не бачила що коїться у місті. Ми жили у відносній безпеці», — згадує Сабіна. Торік родина переїхала до Покровська. Сім’я вкотре почала будувати власне життя буквально з нуля. Протягом 10 років вони змінили три міста. «Ми жили в Авдіївці. У 2014-ому, коли все тільки починалося, переїхали до Мирнограда. До 2019-року жили та працювали в Мирнограді. Коли спокійніше стало в Авдіївці, то ми вирішили повертатися додому. Пожити нам не дали. 2 роки там пожили, і поїхали в Покровськ», розповідає Сабіна.
Попри відносну безпеку у Покровську зачинені дитячі садки, школи, та позашкільні гуртки. Навчання та дозвілля у дітей проходить перед екранами гаджетів. «У дітей немає того спілкування. Вони цілими днями сидять у гаджетах. Якби вони ходили до школи, спілкувались наживо один з одним – це було б добре, а так вони цілими днями сидять вдома, й спілкуються тільки через соціальні мережі», — каже Сабіна.
Та все ж у місті знайшлося місце, де діти могли провести весело та з користю вільний час. Його організував Ігор Чельтер. До повномасштабного вторгнення чоловік займався 3D-моделюванням та 3D-друком. Мав власний 3D-принтер. Проводив майстер-класи та workshop-и у рідному Покровську для місцевих підлітків. Від початку повномасштабного вторгнення чоловік вирішив спрямувати цей проект на дітей-переселенців. «Сенс цих курсів – щоб діти розуміли, як працює 3D-моделювання, технічно розуміли як працює 3D-принтер, самі могли його налаштувати, і роздрукувати власні проєкти», розповідає Ігор Чельтер.
Реалізувати цей проєкт йому допоміг громадський активіст Дмитро Кобзар.
«З Ігорем ми познайомилися у гуманітарному штабі. В рамках діяльності робочих груп з громадської безпеки та соціальної згуртованості Волновахської ОТГ і взагалі функціонування мережі робочих груп Донецької області за підтримки програми розвитку ООН у нас були засідання робочих груп, і на цих засіданнях Ігор запропонував нам відновити те, чим він займався до повномасштабного вторгнення. В нього є певний досвід. Ми зважили всі мінуси та плюси та подали заявку на конкурс і реалізувати цей проект. Перше за все ми це робимо задля розвитку громадянського суспільства. Залучення нових фахівців до громадської активності.
По-друге, це виклик на вирішення нагальних проблем, які існують не тільки в Покровську. Це підвищення рівня якості неформальної освіти на прифронтових територіях. Хоча ситуація не зовсім безпечна, і формат онлайн навчання для дітей це обмеження їхньої соціалізації. Цей проект спонукає до певного вирішення цієї проблеми. Я, як людина з певним досвідом у проєктному менеджменті допоміг правильно прописати проблематику, мету та завдання цього проекту. В подальшому координував реалізацію цього проекту», — розповів Дмитро Кобзар.
«За напрямком ІТ в Покровську не було жодної секції в оффлайн форматі. Ми стали першими», — додає Ігор Чельтер.
Проєкт схвалили швидко. У Покровську винайняли приміщення. У невеличкому офісі розставили столи у вигляді літери «Т», щоб якомога більше дітей можна було розсадити — це секція навчання. У сусідній кімнаті розташували два 3D-принтери — це приміщення назвали лабараторією. Заняття намагалися проводити раз-два на тиждень.
На обличчі Ігоря з’являється посмішка та блиск в очах, коли він розповідає про своїх учнів: «В них очі горять. Ті моделі, які в них у голові – вони можуть втілювати їх у життя». Одна з робіт надовго закарбувалася у пам’яті чоловіка. «У нас був хлопчик Максим. В нього з’явилась ідея надрукувати конструктор. Це був його самостійний проєкт. Він розбив на деталі будівлю – стіни, дах, це, напевно, найбільш цікавий проект, який я бачив. Це не така конструкція, яку зібрали і стоїть. Цей конструктор є універсальним. Його можна перебирати у різних варіантах», — розповідає Ігор.
На власний воркшоп чоловік запросив й доньку Сабіни. Вмовити Машу було ще тим випробуванням, згадує жінка: «Вона пішла через нехочу. Я казала їй: «Маш, спробуй, просто спробуй. Якщо сподобається, то будеш ходити, а як ні – ні».
Вже з першого заняття Марія повернулася переповнена емоціями.
«Було дуже цікаво. Вчитель шукав підхід до кожного з нас. Говорив з нами зрозумілою для нас мовою. Того дня ми робили стенди своїх міст. Ми їх проєктували у 3D-просторі. Це буква «Я» сердечко та назва міста», — згадує школярка.
Поступово завдання ускладнювали, разом з тим Ігор давав можливість дітям для творчої самореалізації: «Ми робили головоломки, та я сама пропонувала моделі для друку. Це були герої з комп’ютерних ігор».
Ігор радіє з того, що йому вдалося захопити і розважити дітей. Каже, що майже всі бачать себе згодом у 3D-моделюванні, але, власний досвід підказує чоловіку, що згодом в ІТ-компанію, або архітектурне бюро влаштуються лише одиниці. «Діти сьогодні можуть казати одні речі, але коли в них більше виникати проблем. З 80%, може, відсотків 10-20 працюватимуть у 3D-моделюванні», каже Ігор Чельтер.
Наразі, Ігор взяв вимушений тайм-аут у проведені воркшопів. Безпекова ситуація у Покровську бажає кращого.
«Змінилася безпекова складова. Для нас важливо здоров’я та життя дітей. На теперешній час ми призупинили ці воркшопи. Саме через безпековий стан. Сподіваємось, що найближчим часом вдасться їх відновити, а поки думаємо, як перевести на змішене навчання — онлайн плюс офлайн», каже Дмитро Кобзар.
Про ймовірне поновлення навчання Сабіна розповіла доньці. Марія без вагань одразу відповіла мамі, що залюбки продовжить займатися та вчитися на воркшопах, які проводить Ігор Чельтер.
