“Вже немає часу на страх, настав час для дії” – десантник розповів про свою службу в ТЦК
– ДШВ – це найкраще, що було в моєму житті. Я навіть не знав, що на такі речі здатен. Три роки служби змінився, зміцнив і тіло, і дух. Зрозумів, що я мужик зі сталевими яйцями. Взагалі, у мене дуже велика повага до десантників – як солдатів, так і командирів. Якби міг, то продовжив службу в ДШВ, бо це робота для справжніх, – розповідає 35-річний Сергій, сержант роти охорони Лубенського районного ТЦК та СП з позивним “Зелений”.
Джерело: Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП
Сергій у війську з 2019 року. Прийшов добровольцем, сам попросився в десантно-штурмові війська – вирішив круто змінити своє життя. Підписав контракт на три роки.
Після насичених місяців навчання потрапив до лав 13 окремого десантно-штурмового батальйону імені Героя України полковника Тараса Сенюка, який входить до складу 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади. У складі підрозділу виконував завдання у Донецькій області на посаді помічника гранатометника. Повномасштабне російське вторгнення теж зустрів на позиціях.
– Ми тоді 5 місяців стояли під Горлівкою, на териконах поблизу Нью-Йорку. Якось ранком отримали наказ заряджати зброю та готуватися. Попередили, що ось-ось почнеться рух. У ніч проти 24 лютого почалися сильні обстріли. За пару днів після цього замість нас зайшла 30-ка, а нас забрали в інший район, – розповідає “Зелений”.
Батальйон перемістили на Луганщину – в Попасну, де точилися важкі бої за місто. Там, згадує Сергій, були “справжні штурми, було по-справжньому жорстко”. Їх батальйон виконував найскладніші завдання, був у самому епіцентрі бойових дій.
– Ми пішли на штурм вузлової станції близько 6-ї ранку. Там гинули хлопці, командир отримав поранення. За декілька годин підрозділ зазнав великих втрат. З того бою я вийшов неушкодженим, ми відкотилися в якесь село поруч. Зайняли хату, переночували. Другого дня зібрали групу з різних батальйонів і знову пішли на штурм у Попасну, але з іншого боку. Дійшли майже до кінця, та проти нас виїхали танки, ворог задіяв гелікоптери, літак скинув КАБи. Тоді загинуло багато цивільних – п@ри стріляли з танків прямо по житлових будинках, де люди були.
У тому штурмі “Зелений” отримав перше поранення – куля влучила у край бронежилета в районі серця. Воїн згадує, як кров пішла ротом. Уже подумки попрощався з життям.
Як виявилося, від удару кулі отримав перелам декількох ребер та закритий пневмоторакс. Побратим прийшов на допомогу: оглянув, переконався, що немає відкритих ран. Допоміг піднятися і вийти з-під обстрілу. Так, спираючись на плече товариша, Сергій зміг дістатися точки евакуації, звідки броньованим “Козаком” повернулися в село, з якого стартували ранком.
Можливості виїхати в госпіталь не було через складну тактичну ситуацію. Тому медичну допомогу надали по місцю медики підрозділу.
– Зробили мені все як треба. Перемотали, вкололи знеболювальне. Днів зо три відпочивав там, а потім вночі ми поїхали на Довгеньке. Їхали дуже довго, а на місці одразу почали окопуватися на висоті – велика гора посеред поля. Нам командир сказав прямо: “Ми всі загинемо, пацани. Шлях у нас тільки вперед – або на той світ”. Звісно, ніхто навіть не коливався – у ДШВ сцикунів немає. Коли командир таке каже і сам з нами йде на штурм завжди попереду, і комбат з нами – у тебе немає такої моралі, щоб відмовитися.
У районі Довгенького десантники виконували оборонні дії: зводили та укріплювали позиції, мінували навколишні дороги та поля. Сергій у складі розвідгрупи ходив на вилазки в бік противника.
Згадує історію, як довелося конвоювати військовополонених, захоплених розвідкою. Тоді вразила ненависть, з якою один з них ставився до України.
– Двох танкістів вели, задача була довести їх живими. Питали, нащо вони полізли. Відповідали, що були тільки два дні. А потім, як привели, прийшов наш комбат – такий дядько здоровий, серйозний. То перед ним по-іншому забалакали. Що вони тут вже два місяці й прекрасно знали, куди йдуть. Один, бурят, зізнався, що пішов за бабки. Плакав, щоб не вбивали, бо в нього діти. Пацанів це злило ще дужче – кричали йому, що в нас теж діти. А другий молодший, старшина, був слов’янської зовнішності. Той з ненавистю казав, що нам усім торба, бо скоро їхні підтягнуться та усіх знищать. Передали їх СБУ.
У складі малих груп “Зелений” заходив у тил до ворога, майже до самих позицій – на відстань 15-20 метрів. Лежали годинами в засаді, спостерігали, збирали та передавали розвідувальну інформацію. Стріляли з NLAW по ворожих танках, за допомогою радіозв’язку коригували удари своєї артилерії по ворогу.
За той час бойова травма потроху заживала, біль вщухав. Навіть почав сходити величезний синець на грудях. Та 27 березня знову отримав множинні поранення, опік і сильну контузію.
– В окоп прилетіла міна, розірвалася поруч, та ще й здетонували ВОГи в бронежилеті побратима, який зняв його і відійшов буквально на хвилинку до вітру. Не встиг нічого зрозуміти – мене викинуло з того окопу, обличчя пекло. На адреналіні вскочив та побіг, по лісу, через гілки… Побратим побіг напереріз, збив мене з ніг, ми впали в якусь ямку. Обхопив мене руками: “Не переживай, ти цілий. Все на місці”. А в мене очі не бачать – все пече. Коли закінчився обстріл, зрозумів, що штанини до ніг прилипли – від крові, уламками побило. І тоді мене вже евакуювали.
Воїна вивезли до Барвінкового, де надали першу допомогу та відправили по медичній евакуації в госпіталь, де під час операції витягли з ніг шість уламків. Коли опритомнів після наркозу, ходити не міг, згадує Сергій.
Лікування та реабілітація тривали декілька місяців. По тому пройшов ВЛК та повернувся в місце постійної дислокації на Житомирщину. Разом з такими ж воїнами-десантниками, які оговтувалися після поранень, виконував прості завдання в частині.
Одного дня під час шикування дізнався, що прийшов наказ на переведення – наступне місце служби буде в рідному місті. Таким чином 1 травня 2023 року потрапив до роти охорони Лубенського районного ТЦК та СП.
Окрім організаційних функцій, бере участь в оповіщенні військовозобов’язаних, виконує розшук та доставку до ТЦК чоловіків, які порушують правила військового обліку.
Нерідко чоловіки, яких просить пред’явити військово-облікові документи, закидають йому, щоб “спочатку сам пішов повоював”, або ще відверто кажуть, що бояться брати в руки зброю, зауважує сержант. Таким відповідає, що сидіти вдома і ховатися – це жити в страху без можливості щось реально корисне зробити для своїх близьких та країни.
Сергій зізнається, що страх на війні справді є, і це нормально. Але важливо спрямувати його в правильне русло, щоб він перетворився на гнів.
– На війні все страшно: воювати, ходити, спати… Було страшно, коли КАБами розбомбили сусідній ангар. Але ще страшніше було бачити на парканах відрізані росіянами голови наших бійців, більшість з яких знав особисто. От тоді всі емоції відступають, залишається лише усвідомлення, з яким злом ми стикнулися, і шалена лють до ворогів. Ти розумієш, що їх треба бити до останнього, – емоційно каже воїн. – І, звісно, опанувати страх добре допомагає навченість – нас ще на полігоні дуже ганяли, бо підготовка будь здоров. Я особисто виконав 13 стрибків з парашутом, окрім всього іншого. Ми всі дуже добре засвоїли воєнну науку. Я був електромонтером – став воїном. І захищатиму свою землю, скільки треба, бо тут жили мої предки, живуть мої діти. І кожному кажу: у нас вже немає часу на страх, настав час для дії.
