Замість просити допомоги – сама стала підтримкою для земляків з Херсонщини, переселенців з Мелітополя, Очакова, Запоріжжя і навіть дітей з інтернатних закладів Кіровоградщини. Наталія Голубєва пережила окупацію, допомагала хворим та стареньким. Коли росіяни розграбували аптеки, возила їм ліки та їжу. Виїхала на Кіровоградщину, лише дочекавшись українську армію. Але і тут продовжила добрі справи.
Як велося родині в окупації та як волонтерить у Кропивницькому, жінка розповіла журналістці Точки доступу Лілії Кочерзі.
Волонтерка з народження
Наталія Голубєва зустрічає нас у приміщенні волонтерського хабу. На стіні її "кабінету", що слугує й за приймальню та склад – прапор із написом "Херсонщина – це Україна" та картини, мальовані донькою.
Жіноче обличчя в патріотичних кольорах – це з Херсону. Купила картину Наталія під час окупації. Такі речі, розповідає, відкрито не продавали. Продавці позначали свою позицію якоюсь дрібничкою в синьо-жовтих кольорах – стрічкою, губкою для миття посуду тощо.
Купили її у наших "підпільників", а після визволення намалювали блискучі губи – це ми такі раді.
На чільному місці – картина з кавуном, його донька Наталії малювала вже на Кіровоградщині. Херсонський кавун став символом волонтерського центру в Кропивницькому.
Наталія Голубєва народилася на Херсонщині. Перша освіта жінки – медична.
Медики для мене – помічники Бога, янголи в білих халатах. Тому й обрала цю професію, – розповідає вона.
Працювала в пологовому будинку, поки сама не стала мамою. Коли розлучилася, була змушена заробляти гроші й відкрила власну справу в галузі лабораторної діагностики.
Відколи справа пішла, у жінки з’явився час допомагати людям безкорисливо. Це бажання, говорить, у неї виникло ще у дитинстві. Тож створила безплатну медичну інформаційну службу. Підказувала, де здати аналізи, допомагала з транспортуванням хворих і влаштуванням їх у медзаклади тощо.
У 2020 році разом із сином – лікарем-реабілітоголом – створили благодійний фонд "Медицина Херсонщини". Спершу мали на меті допомагати медикам, які вже не працюють за спеціальністю і не мають жодних пільг чи допомог на своє лікування.
Окупація і розграбовані аптеки
Повномасштабна війна кардинально змінила життя родини. Відтоді Наталія допомагала землякам, які, як і вона, лишалися в окупації в Херсоні. До волонтерки почали звертатися, щоби вона допомогла дістати ліки.
"Ми одразу вирішили лишатися. З вікна другого поверху нашого будинку бачили Чорнобаївку. Коли бомбили, я дивилася і не вірила в те, що бачу. Стріляли, це було страшно".
Тиждень Наталія з чоловіком та донькою не виходили з будинку. Перше, згадує, що зробили росіяни – відключили українське телебачення і замінили його російським. Розграбували аптеки й люди, залежні від ліків, лишилися в безвиході.
"Люди почали звертатися: "Тато задихається – астма. Більше тижня не протягне". Або з цукровим діабетом. У мене волонтер і сам з таким діагнозом, і доньку має хвору. То Артур їздив по мінних полях по ліки, щоб дитину врятувати".
Наталія розповідає, що волонтер їздив на територію, підконтрольну Україні, і через російські блокпости привозив ліки жителям Херсонщини. Розвозили медикаменти та їжу і стареньким, які лишилися на самоті.
Бувало, таблетку від тиску між двома людьми ділили, по одній, по дві розвозили. Це було дуже страшно – ділитися останнім, не надіти вишиванку, закривати вікна, коли грає українська музика, чистити телефон.
Наталія розповідає, що якось у місцевої вчительки росіяни забрали телефон, побачивши в ньому твір "Енеїда". А було й таке, що молодого хлопця забрали через те, що в нього у телефоні були пісні Кузьми Скрябіна. Про долю юнака й досі не відомо. Забирали й волонтерів, Наталія шукала їх по підвалах. Каже, що росіяни знущалися, тримали їх замкненими й казали шукати далі.
"Я досі не купую пасту "Аквафреш" – мені вона нагадує їхній триколор. Оці їхні борди – "Россия здесь навсегда" – на це неможливо було дивитися".
Незамальований український прапор був лише на ТЕЦ. Вона була дуже висока і росіяни туди не полізли. Наталія з 11-річною донькою виходили на прогулянку і милувалися ним.
Сім’я жінки була на Херсонщині весь період окупації.
Сім'я Наталії Голубєвої
"От я дивлюся, люди скаржаться на відключення світла. Коли нам світло відключили, ми раділи тому, що ішов дощ, бо води не було. Ми мили голови, купалися. Той, хто це все пережив, навчився радіти простим речам, більше цінувати близьких".
Жінка розповідає, що їй боляче чути, коли кажуть, що Херсонщину здали.
"Наші воювали, наші відбивалися. Син мій лікував танкістів наших, ми в лікарні возили допомогу пораненим. Вони боролися відчайдушно".
Вільні
Наталія розповідає, що перед звільненням Херсону люди розуміли, що щось відбувається. Росіян ставало все менше. Вони не розганяли місцевих, які скупчувалися на виїзді – прикривалися ними. Вивозили награбоване.
"Наші так гарно нас визволяли, ювелірно, – били точно у ціль. І ганяли москалів під час комендантської години, коли цивільних на вулицях не було. Коли Херсон звільнили – це були сльози радості. Крім того, я розуміла, що побачу сина, який виїхав раніше, що вільна. В мене й досі патріотичний манікюр, бо я це собі дозволити не могла. Червоний робитиму після перемоги".
Врешті родина таки змушена була виїхати. Донька Наталії тяжко переживала події війни, зокрема, виїзд друзів. Люди боялися повідомляти про свої плани виїхати і чи не щодня дівчинка виявляла, що ті чи інші друзі поїхали. Їй дуже не вистачало спілкування. Також дитина боялася обстрілів. Але якось Наталія помітила, що та перестала реагувати на гучні звуки. Натомість увісні здригалася від постійного стресу.
Коли під час обстрілів донька сказала, що піде покатається на гойдалці, я зрозуміла, що це вже все – дитина перестала відчувати небезпеку.
Так потрапили у Кропивницький. Сподівалися – на кілька місяців. Але і досі тут. На Херсонщині лишається мама Наталії – їй 72. Її будинок постраждав після підриву Каховської ГЕС.
Наталія з донькою Допомога землякам і місцевим
У Кропивницькому Наталія не змогла сидіти, склавши руки, й відкрила минулоріч центр допомоги для переселенців із Херсонщини. Перші гроші на ці потреби отримала за допомогу у похованні земляка. Його доньки були в той час у Німеччині і віддячили Наталії тисячею євро.
Тим більше, в обласному центрі роботу знайти не змогла – здебільшого відмовляли через вік або ж пропонували зовсім мізер. Тож нині фінансово матір підтримує син, а вона свою енергію віддає на користь тих, хто цього потребує.
Грошей вистачило на два місяці оренди приміщення. Центр гуманітарної допомоги отримав назву "Об’єднані Херсонщиною".
Окрім переселенців-земляків у хабі підтримують місцеві інтернати. Надають гігієнічні та продуктові набори, дитяче харчування, візочки, деякі меблі й техніку, ліки. Вільно видають ті, які не потребують рецепту, або ж за призначенням лікаря.
Наталія зуміла налагодити співпрацю з закордонними донорами. Акумулювала близько 400 тонн гуманітарної допомоги. Допомагають їй земляки – в тому числі літні жінки, які навіть розвантажують фури з гуманітаркою.
В базі хабу нині – понад півтори тисячі переселенців із Херсонщини. Допомагають тут і мелітопольцям, переселенцям з Миколаєва, Очакова, Запоріжжя. Центрів допомоги людям із цих територій у Кропивницькому немає.
Фото Олександра Козловського та з архіву героїні матеріалу
