На в’їзді до Покровська перекритий рух через міст, яким можна було проїхати у це прифронтове містечко. Міст зруйнований. Намагаємося проїхати польовою дорогою, яка поруч із залізничною колією. Нею їдуть переважно військові пікапи та автомобілі парамедиків.
Голова громадської організації «Фрідом Траст» Ігор ЛОГВІНОВ – за кермом нашого буса. Через сильну пилюку важко дихати. З ями в’їжджаємо в іншу яму. Наш автобус забитий гуманітаркою. У цілях безпеки вимикаємо на телефонах зв’язок.
Постійно чути роботу артилерії
Проїхавши польову дорогу, виїжджаємо на трасу вже в самому Покровську. Чути роботу нашої артилерії.
– До Покровська їдемо, бо маємо відвести їжу старенькому дідусеві, який залишився там. Веземо картоплю, моркву, капусту та смаколики, – пояснює Ігор Логвінов.
Це містечко раніше було нашим надійним тилом на Донеччині. Тепер це раніше людне місто, де могли перепочити військові, перетворилося на пустку. Уздовж порожньої центральної дороги можна побачити банери, на яких написано «Евакуація», та номер телефону.
На відміну від Бахмута, у якому ми бували з волонтерами, Покровськ відносно цілий. Хоча є достатньо понівечених будинків. Проїжджаємо до центру. Десь зруйнована бокова частина будівлі. Десь знищено дах. Практично у кожній багатоповерхівці вибиті вікна. Неподалік бачу влучання в підприємство.
Там на одній із будівель висить український прапор, який дивом не згорів.
Рухаємося до приватного сектора. Дорогою бачу кілька продуктових крамничок. Вони працюють, та людей біля них немає. Ніхто не п’є каву, не розмовляє. Лише де-не-де можна побачити цивільних, яким на вигляд за 60. Хтось іде пішки, хтось їде на велосипеді або скутері.
«Стріляють, але ми тримаємося»
Приїжджаємо на околицю Покровська. Приватні будинки порожні. Вікна забиті дошками, брами закриті. Біля одного з таких будинків стоїть старенький дідусь. Усміхається й махає нам рукою.
Дідусь одягнений у шорти та світлу сорочку. На вигляд охайний.
– Ооо, який я радий вас бачити, – каже дідусь.
– Добрий день, Володю. Як ви? – запитує Ігор.
– Стріляють, але тримаємося. Тут не все так погано, як показують по новинах. Усе дуже роздули. Я думаю, що дуже драматизують. Одного дня гучніше, іншого – тихіше. Я старий, куди мені їхати? Будинок я не залишу. У мене немає нікого, ні дружини, ні дітей. Багато хто виїхав, але на моїй вулиці ще є люди, – каже дідусь.
– Чи є у вас світло, газ? – запитую.
– Світло трохи вимикають, але переважно є. Газу в мене нема. Мобільний зв’язок також є. У магазинах все можна купити, якщо є гроші. Аптеки працюють. Хай молодь виїжджає, а де треба нас, старих? – каже дідусь.
Поки спілкуємося з Володимиром, Ігор розвантажив харчі. Чутно вибухи, але далеко. Дідусь простягає нам з Ігорем виноград і горіхи.
– Залиште собі, – каже Ігор.
Володимир стає між мною та Ігорем й обіймає нас.
– Ви їхали аж із Чернівців сюди. Я хочу віддячити. Це все з мого городу. Візьміть, будь ласка, – каже старенький.
Прощаємося. Володимир плескає долонею по капоту, гукаючи: «Хай Бог вас береже!»…
Вибухи стають гучніші, тому Ігор натискає на газ. Під Покровськом на нас з Ігорем чекала наша команда волонтерів. Їх із собою ми не брали, бо в місті небезпечно.
