Сьогодні день пам'яті борця за незалежність України, січеславця Олександра Кузьменка. Олександр Олексійович Кузьменко народився 9 лютого 1926 р. у селищі Лоцманська Кам’янка під Дніпропетровськом (тепер у складі міста Дніпро) в родині, що належала до старого лоцманського роду.
Іван Дремлюга, голова правління Дніпровського (Січеславського) товариства політв'язнів і репресованих, сторінка ФБ.
Під час Другої світової війни Дніпропетровськ став центром українського націоналістичного опору на східних землях України. Головним у підпільній роботі ОУН була агітація українців за створення Української Соборної Самостійної Держави, спротив німецьким і радянським окупантам. По всій області створювалися осередки підпільної організації. Підпільні звіти ОУН на літо 1943 року нараховують майже 5000 членів і прихильників організації. Членом підпільної організації ОУН у Лоц-Камянці влітку 1942 року стає і шістнадцятилітній Олександр Кузьменко.
Він виконував обов’язки ланкового молодіжної групи, був зв’язковим від сільського до районного проводу ОУН, розклеював антифашистські листівки, розповсюджував націоналістичну літературу.
Незабаром після визволення Дніпропетровщини, 19 лютого 1944 року, Олександра Кузьменка заарештували радянські каральні органи і засудили як запеклого «українського буржуазного націоналіста». За вироком Військового трибуналу від 17 квітня 1944 року він був засуджений за статтями 54-2, 54-10 та 54-11 КК УРСР на 8 років виправно-трудових таборів і 5 років заслання.
Покарання О. Кузьменко відбував в таборі м. Інта (Комі АРСР). Доводилось каторжно працювати і на дорожних роботах, і на лісоповалі, і на різних будівництвах.
Повернувшись до рідного міста. він із родиною побудував будинок на вулиці Армійській, яки й згодом став осередком дисидентства на Дніпропетровщині та всієї України.
Колишній політв’язень не мав можливості одержати вищої освіти, все життя працював шофером. Але він мав високий рівень самоосвіти, ерудиції. У домі була гарна бібліотека, Олександр Олексійович знав особисто багатьох письменників України, які дарували йому свої книги з автографами.
Виставка «Неприборкана пам'ять» у Дніпропетровському національному історичному музеї імені Яворницького
Примірник роботи І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Олександр Кузьменко 1968 р. привіз від автора. Разом із другом і однодумцем Іваном Дмитровичем Рибалкою протягом двох років вони виготовили на друкарській машинці та переплели десять примірників цього твору. Тут поширювалась інформація про переслідування політв’язнів у СРСР і матеріали Української Гельсінкської групи. У цьому домі за честь було побувати кожному свідомому українцеві.
Саме тому тут часто бували молоді подружжя Івана й Орини Сокульських та Олександра і Тамари Завгородніх, поети Григорій Маловик, Раїса Лиша, Юрій Вівташ, Михайло Чхан, Любов Голота, Гаврило Прокопенко, Ганна Світлична, Володимир Сіренко, вчені Віктор Савченко, Іван Рибалка, Панас Діденко, Олексій Клименко, Борис Довгалюк, філолог Микола Береславський із родиною, родина Миколи Кульчинського, відома художниця та правозахисниця Алла Горська, кобзар Олекса Чуприна та багато інших. По суті, оселя Олександра та Олени Кузьменків стала штаб-квартирою дніпропетровських інакодумців, часто навідувались сюди й гості з інших міст: Запоріжжя, Києва, Львова, Миколаєва…
Олександр Кузьменко і сам часто їздив до Києва та Львова, познайомився з Василем Стусом, Ігорем Калинцем та іншими відомими дисидентами, підтримував із ними зв’язок.
Навесні 1969 р. закордонна радіостанція «Свобода» передала «Лист творчої молоді Дніпропетровська», в якому були зібрані факти про цькування роману Олеся Гончара «Собор» на Дніпропетровщині, культурний геноцид, дискримінацію української інтелігенції тощо. Матеріали до «Листа…» зібрав від різних респондентів і записав поет Іван Сокульський. Називають також інших людей, які брали участь у підготовці цього матеріалу. Почалася хвиля обшуків і арештів. Приходили з обшуком і до Кузьменків, неодноразово викликали Олександра Олексійовича на допити, підозрюючи, що він був співупорядником і передав «Лист…» за кордон, допитували і старшу доньку Кузьменка Марію. Проте компромату так і не знайшли, тому Олександр Кузьменко на суді фігурував як свідок.
Та КДБ не обділяв своєю увагою дисидента і у 1980-ті роки, час від часу влаштовуючи провокації. У лютому 1984 року його «розбирали» на розширеному засіданні профкому. Чіпляли ярлики «самогонщика», «порушника трудової дисципліни». З настанням перебудови наприкінці 1980-х ситуація змінилася.
1988 року в Дніпропетровську виникло Товариство шанувальників української мови ім. Дмитра Яворницького, в яке влилися представники технічної інтелігенції, українські письменники, колишні дисиденти, такі як Іван Сокульський, Петро Розумний, колишні члени ОУН Олександр Кузьменко, Степан Андрушків, Марія Засименко та ціла низка інших.
З 1989 року Олександр Кузьменко став членом Народного Руху України, був активістом багатьох громадських організацій. Коли на житловому масиві Сокіл у Дніпропетровську відкрилася українська школа, він узяв над нею шефство. З його ініціативи там відбувалися посвячення в козачата, він постійно дарував школі книги. Те, що на залізничному вокзалі Дніпропетровська в середині 1990-х ввели оголошення українською мовою, а крім відомих «Днепропетровск, мой дом родной» та «Марша славянки» зазвучали «Козацький марш» та інша українська музика – заслуга не держави, не громадських організацій, а скромної «маленької людини», Олександра Кузьменка.
Наприкінці дев’яностих його оселя так само залишалась осереддям спілкування для багатьох, а її господар – другом, порадником, кришталево чистою і щирою людиною.
Помер Олександр Олексійович Кузьменко 14 липня 1999 року від інсульту. Похований на старому Лоц-Кам'янському цвинтарі, поблизу житлового масиву Сокіл. На його могилі встановлено пам’ятник, занесений до охоронного реєстру як пам’ятка місцевого значення.
