Цим маршрутом у давнину йшли чумацькі каравани до Криму, Причорномор’я та Приазов’я
Одеська область завжди приваблювала туристів. Окрім самої Одеси, гості охоче відвідують Вилкове, що звуть «українською Венецією», пригощаються смаколиками в гастротурах по Ізмаїльському та Болградському районах, дегустують вина в Шабо біля старовинного Акермана, насолоджуються природою в екопарках тощо. Проте мало хто доїжджає до Кодимщини – північної частини Подільського району, де прихований справжній скарб регіону. У цих відрізаних бездоріжжям від цивілізації селах природа збереглася недоторканною, а традиції прадідів переплелися із сучасним життям і передаються з покоління в покоління. Чи не в кожному селищі Кодимщини можна почути старовинні легенди та випити кришталево чистої води із цілющих джерел. А зустрінуть вас неодмінно піснями та короваєм, адже люди тут надзвичайно гостинні!
Через 15 населених пунктів громади проходить туристичний маршрут «Шпаків шлях». П’ять із цих міст і сіл відвідали кореспонденти Укрінформу.
ЧУМАЦЬКИМИ СЛІДАМИ
Назва «Шпаків шлях» не має нічого спільного з орнітологією. Маршрут так зветься на честь першого отамана-провідника Федора Шпака, який умів провести чумацькі валки такими таємними стежками та безлюдними переходами, щоб уникнути будь-яких бід. Цим довгим шляхом до людей надходили не лише сіль, а й нові ідеї та культурні традиції. Міжкультурний обмін, що відбувався під час подорожей, урізноманітнював та збагачував життя люду вздовж усього шляху. Саме тому культура Кодимщини така колоритна й різнобарвна. Тепер маршрут «Шпаків шлях» є мандрівкою через 15 населених пунктів: Кодиму, Смолянку, Будеї, Івашків, Пиріжну, Серби, Баштанків, Загнітків, Олексіївку, Шершенці, Грабове, Лабушне, Федорівку, Крути та Семенівку. У цих селах чумаки робили зупинки на своєму довгому маршруті.
Ізольованість та поганий розвиток інфраструктури зберегли ідентичність Кодимщини, і вона приваблює мандрівників навіть під час війни. Це так званий повільний туризм, який найкраще розвивається на базі нематеріальної спадщини. Люди приїжджають у села, орендують житло й певний час живуть життям громади, харчуються локальними продуктами та вивчають місцеві традиції.
КОЗАЦЬКЕ СЕЛО З БОЙОВИМ МИНУЛИМ
Перша наша зупинка на маршруті – село Будеї. Це старовинне чумацьке поселення розташоване на відрогах Подільської височини, на крутих горбах з ярами та балками. Колись сюди стікалися валки зі всієї округи, щоб вирушити на чумацький промисел. Козаки жили в наспіх збудованих наметах-будейках, звідки й пішла назва села.
Село Будеї
Будеї поділяються на кілька районів. На «Слободі» жили збіднілі поляки; у селі й понині мешкають їхні нащадки з прізвищами Трояновський, Яворський, Любіранський, Любінецький тощо. «Крива» отримала назву від слова «кров», якої колись пролилося тут багато, але в битві козаки перемогли турків. А через район «Стінянка» уздовж річки колись проходила стіна, яка поділяла Будеї на правий та лівий берег.
Староста села Людмила Ясніцька (в червоному)
Хлібом-поманою нас зустріла староста села Людмила Ясніцька. Цю ритуальну хлібину зазвичай випікають на Святий вечір, проводи, похорон і поминки. Проте в Будеях, за традицією, поманами зустрічають гостей, а також молодят на весіллі. Помана – це вияв пошани до гостя, який, беручи хлібину, має також з повагою ставитися до цієї землі та людей, які його зустріли.
Помана в Будеях
— Народ наш дуже працьовитий. З давніх-давен передавалися традиції вирощування городини, особливо малини. Досі ця традиція збереглася, у нас дуже багато насаджень малини та полуниці. Також займаються люди овочівництвом, мають прекрасні сади. Діти продовжують справи батьків, – розказує пані Людмила.
Церква в Будеях
Найголовніші візитівки села – пам'ятка архітектури, дерев'яна церква Святої Параскеви, зведена без єдиного цвяха у 1897 році, а також старий дерев'яний млин на околицях.
ПОЛЬОВИЙ СКАРБ
Дорога до млина (скоріше бездоріжжя) складна і йде між полями вигорілого соняшника та кукурудзи, то спускається, то круто підіймається на пагорб. І нарешті ми бачимо «степове диво» – вітряк вагою 10 тонн і заввишки 10 метрів. За 10 годин у разі сильного вітру він може змолоти тонну зерна.
Раніше на пагорбах навколо Будеїв стояло десять таких вітряків, але дев'ять із них спалили німці під час Другої світової війни.
— Моя покійна бабуся згадувала, як палили вітряки: така заграва страшна стояла над селом, жуть! І коні іржали, як скажені, – згадує Людмила Ясніцька.
Вітряки в Будеях будували приблизно з 1925 року – в них була велика потреба, адже тут налічувалося п'ять колгоспів. Уцілілий після війни млин у 1957 році відреставрували місцеві умільці Шклярук та Данілчук. Під вітром лопаті обертаються навколо осі, жорна перемелюють зерно на борошно. Донедавна млин працював, але після одної з ожеледей вийшов з ладу. Тепер вітряк потребує ремонту – вітри і дощі роблять свою справу.
— Сподіваюся, нам вдасться його полагодити, адже всі туристи хочуть його побачити. На другому місці за популярністю у нас ліси, – каже Людмила Ясніцька.
Картопля в глиняному горщику
Після відвідання вітряка нас запрошують до столу. Місцеві господині пригощають смачною картоплею, запеченою в старовинних глиняних горщиках. Тепер на Кодимщині глиняний посуд виготовляє лише одна родина. Також на стіл подають традиційні для цього регіону плацинди зі сиром, бринзу й наливають по чарочці малинової настоянки власного виробництва, яка за смаком навіть перевершує відомі карпатські наливки. Цей сніданок запам'ятається нам, певно, на багато років: дерев'яний стіл на березі водойми в кущах терну, запах малини й щирі усміхнені люди, які до нестями закохані в свою землю та хочуть розказати про її красу усьому світові.
МУЗЕЙ ТРИМАЄТЬСЯ НА ЕНТУЗІАЗМІ ПРАЦІВНИКІВ
Далі ми вирушили в Кодиму. Історія поселень на території міста сягає часів трипільської культури. Потім тут володарювали і Київська Русь, і Велике Князівство Литовське, і Королівство Польське, і Османська Імперія. У XVII столітті майже половину населення Кодими становили євреї, тепер тут залишилися тільки дві єврейські родини.
Через нестачу часу нам довелося осягати історію краю «одним ковтком», тож ми завітали до Кодимського краєзнавчого музею.
У двоповерховій будівлі, яка колись належала графові Розенфельду, зібрані понад 2500 експонатів. Найстаріші зберігаються в археологічній залі – це зуби мамонта, яким близько 2 млн років. В іншій представлені ремесла, що побутували на Кодимщині: ткацтво, гончарство, плетіння, вишивка. Є в музеї й зали, присвячені побуту українського селянина кінця ХІХ – середини ХХ століття та історії козацтва. А ось кімнату, де виставляються експонати Другої світової, вже двічі доводилося переробляти. Спочатку освітяни додали до воєнної композиції портрети героїв з Кодимщини, які загинули в АТО. Тепер, на жаль, кількість портретів загиблих захисників збільшується…
Візитівкою ж музею є кімната, присвячена почесному жителеві Кодими письменнику Богданові Сушинському.
— Він єдиний написав Козацьку енциклопедію. Також писав про становлення незалежної України, дитячі книги, любовні романи тощо. Сушинський був лауреатом 19 літературних премій. Богдан Іванович залишив музею свою бібліотеку та велику кількість відео- та аудіокасет. Наші фахівці це оцифрували, і наша мрія – придбати сенсорний кіоск, щоб ввести ці надбання і люди могли цим користуватися, – розказує директорка музею Зинаїда Василівна.
Зинаїда Василівна
РУШНИК-РЕКОРДСМЕН
Також гордістю музею є рушник завдовжки 9,5 м, який старовинною технікою «колодочка» рік вишивали місцеві майстрині. Тепер полотно хочуть подати до Книги рекордів України.
Рушник, вишитий "колодочкою"
— Ми вирішили вишити рушник на 200-річчя Кобзаря. Зібрались 19 вишивальниць. Коли почали, дев’ять майстринь відмовилися, бо це старовинна техніка, яку тепер не практикують, – «колодочка», місцева подільська вишивка. Зворотний бік рушника зовні такий самий, як лицевий. Ми не могли знайти майстринь по селах, які б володіли технікою: старі жінки вже повмирали, а молодь була незнайома з такою вишивкою. Тоді ми створили майстерню «Рукодільниця» при музеї, де почали навчати молодь, щоб уміння не зникли. Наша методистка Ольга Петрівна швидко опанувала техніку та долучилася до вишивки рушника. Вона вишила кілька орнаментів і завершила полотно прізвищами всіх вишивальниць, які брали участь у його створенні, – розказала Зинаїда Василівна.
А ще в музеї час від часу трапляються містичні події. Працівники навіть кажуть, що в будівлі мешкають привиди.
— Одного разу вночі спрацювала сигналізація. Приїхала охорона, ми також прибігли, нічого не було пошкоджено. Але в залі Сушинського на столі лежала ікона, яка мала висіти на стіні. Як вона впала і чому не розбила скло на столі – загадка. Жодне зерно не випало. Діють вищі сили, не інакше. Це освячена ікона, зроблена у техніці флоромозаїки, яку відомий на весь світ майстер Петро Козловський подарував Богданові Сушинському. Петро Сазонович – майстер з Кодимщини, одну його картину подарували Папі Римському, тепер вона зберігається у Ватикані, – розповідає Зинаїда Василівна.
Із фінансуванням у музеї завжди були проблеми, тож багато чого тут тримається на ентузіазмі і зроблено методом «народного» будівництва. Зокрема, освітяни планують відкрити філіал музею в сусідньому селі Крути, який буде присвячено стародавній Кодимщині. Також у планах науковців – провести фестиваль клезмерської музики, яка побутує в місцевих громадах.
КАТАКОМБИ «НА ДНІ МОРСЬКОМУ»
Після Кодими ми беремо курс на Загнітків – маленьке, але неймовірно мальовниче козацьке село за 20 км. Колись ця місцевість була морським дном, про що свідчать залишки скаменілих молюсків, які можна побачити в місцевих гірських породах.
Загнітківський яр
За переказами місцевих жителів, назва «Загнітків» пішла від козака на призвісько Нитка, якій зі своїм загоном осів у цих краях у XVIII сторіччі та започаткував село. Про козацьку історію нагадує старовинне кладовище, де в землю вростають величні кам'яні хрести XVII–XVIII століть. Таких цвинтарів в Україні збереглися одиниці.
Діти в Загніткові, річка Майстриха
Село розкинулося на пагорбах біля річки Майстрихи – притоки Дніпра. Ця місцевість передовсім цікава каньйоном «Загнітків яр». Коли крокуєш ним, здається, що ти опинився в Карпатах: з обох боків підіймаються круті гори. Раптово відчуваємо наче подих зими – до нас доходить течія холодного повітря з місцевих шахт, в яких за радянських часів видобували ракушняк.
Загнітківські катакомби сягають глибини 80 метрів та простягаються майже під усім селом. Камінь вирізали кубами в шаховому порядку, щоб не було обвалів. Температура в шахті тримається цілий рік на відмітці 14 градусів.
Нині колишні каменярі водять цими штольнями туристів.
— Мій батько працював на шахті з моменту її відкриття влітку 1957 року. Потім я прийшов з армії і також тут працював. Останню зарплату люди у 1992 році отримали. Видавали вже камінцями, бо грошей не було. Важко було виносити на руках випиляне каміння. Розмір камінця був приблизно 50 на 50 сантиметрів, важив він 35–40 кг. Люди купували цей камінь навіть для будівництва на Закарпатті. Щоб не було завалів, у шахті ставили дерев'яні шкраби зі сосни. Коли йде гірський тиск, сосна тріщить. Акація, дуб – гув, і нема! А тріск сосни сигналізував про небезпеку, – розказує житель Загніткова Анатолій Бодачівський.
Анатолій Бодачівський
Круті схили Загніткова також приховують скит самотнього монаха – Кармелюкову печеру. За легендою, це схованка народного повстанця Устима Кармелюка. Доступу до печери сьогодні немає, адже вона розташована на прикордонній з Молдовою території.
ТУТ ЖИВУТЬ ТРАДИЦІЇ ПРЕДКІВ
Після прогулянки катакомбами ми спускаємося у долину, де нас короваєм зустрічають жителі села.
Коровай в Загніткові
Місцеві зберігають і відтворюють традиції своїх предків: готують на вогні чумацький капусняк та борщ за старовинними рецептами, випікають ритуальні хліби, співають автентичні пісні та зберігають унікальні обряди, притаманні їхньому краю.
— Варити капусняк я навчилася від моєї покійної бабусі. Цей звичай дійшов до сьогодні. В Загніткові капусняк був не лише буденною їжею, але й обов'язковою стравою на весіллях – його подавали на другий день, після обряду «Проданки», – розповідає місцева жителька Світлана Олійник.
Господиня запрошує нас до столу й дає скуштувати той славетний капусняк. На м’ясному бульйоні, з пшоном, капустою і шкварками, та ще й «з димком» від багаття – каша є справжнім витвором кулінарного мистецтва, не менше!
З ПОВАГОЮ ДО ВОДИ
Після Загніткова ми поїхали до Шершенців, які називають Одеською Швейцарією, – маленького села в долині річки Білочі на межі з Придністров'ям. У давнину на річці стояли 11 водяних млинів. Тепер працює лише один, в олійниці.
Шершенці
У Шершенцях зареєстровано близько 1000 жителів. Двадцять шершенян боронять Україну на фронті, п'ятьох захисників село вже зустріло на щиті. У селі працює школа, в ній навчаються 95 учнів. Цього року до першого класу пішли 12 дітей.
Милуватися Шершенцями потрібно з пагорба при в'їзді – саме звідси відкривається дивовижна панорама. Більшість дахів місцевих будинків файно вкриті черепицею – колись у селі працював завод з її виготовлення. Самі ж домівки та мури навколо побудовані за старовинною технікою – методом сухої кладки. Це спеціальний спосіб викладення каменю, найдоступнішого в цій місцевості та дешевого матеріалу.
Шершенці
— Шершенці – найстаріше село Кодимщини. За народними переказами, йому понад 400 років. Але біля села знайшли залишки артефактів трипільської культури, тож воно дуже давнє. Люди селилися тут з давніх-давен, тому що була вода. У кожному полі є криниця, на території села їх 68. Люди з повагою ставилися до води, біля криниць стоять хрести та ікони, – розказує нам місцева бібліотекарка Людмила Александрова.
Панська криниця з блакитною водою, Шершенці
Тож ідемо вузькою вуличкою під яр – подивитися на найвідомішу в селі Панську криницю. Вона збудована так, що сонячне проміння потрапляє в її басейн і віддзеркалюється від білого піску на дні, тому вода здається блакитною. Криниця розташована на території колишнього панського маєтку ХІХ ст. графа Сумарокова-Ельстона. Кажуть, що сонце збагачує цілющими властивостями її джерельні води, які фільтруються крізь поклади вапняку, а, напившись із цієї криниці, людина здобуде здоров’я та щастя. Куштуємо кришталево чисту холодну воду –сподіваємося, що передбачення прадідів щодо покращення життя збудуться…
Кам’яна криниця з великим жолобом, в якому і нині місцеві господині перуть килими, Шершенці
ВРЯТОВАНИЙ ХРАМ
Ще одна візитівка Шершенців – храм Святого Архистратига Михаїла, відомий з XV століття. Дерев'яну церкву під час набігів спалили турки, потім її відбудувала молдовська княгиня Гіка у XVIII столітті. Із часом приход розширявся, і в 1896 році на місці старої церкви побудували, а в 1903-му освятили нову.
Храм Святого Архистратига Михаїла, Шершенці
Цей храм занесено до Державного реєстру пам’яток архітектури. У 2006 році церква була реконструйована за кошти благодійника. На території церкви – невеликий цвинтар, де поховані священнослужителі та графиня Сумарокова.
За часів Другої світової радянська влада хотіла розібрати церкву на каміння для будівництва військової частини. Місцеві жителі не дали цього зробити: чоловіки після роботи вночі виходили на пагорби бити камінь та відвозили його на будівництво.
Храм діє і понині, але від початку війни місцевий священник виїхав. Служби проводить священник з Кодими.
Нижче від церкви є кам’яна криниця з великим жолобом, в якому місцеві господині перуть килими.
— Споконвіку, скільки себе пам’ятаю, тут прали. Раніше жолоб був дерев’яний, потім вимурували цей кам’яний. Треба заткнути отвір ганчірочкою, попрати килимок та вивісити на бильця за жолобом, – ділиться пані Людмила.
Наша мандрівка Шершенцями добігає кінця, і в дорогу нас пригощають смачнющими прожетурами – хрустиками, виготовленими за старовинним способом. Господині з Шершенців намотують тісто на веретено і розкручують його в нагріту олію – так прожетура ліпше прожарюється. Кажуть, сучасні методи з розрізання та закручування тіста не такі ефективні, як «веретенний» метод бабусь.
ДЖЕРЕЛА МОЛОДОСТІ Й ДОВГОЛІТТЯ
Наступна зупинка – Грабове, відоме великими покладами будівельного каменю, глини та піску. Сто років тому в селі запрацювали вапнякові печі й було створено вапняковий завод. Одна з величезних печей для випалювання вапна збереглась і тепер.
Згадки про Грабове починаються з XVIII століття. Першою будівлею в селі була корчма, навколо якої розрослося поселення. Грабове межує з Молдовою: у давнину тут проходив торговий шлях, що з’єднував великий на той час населений пункт Рашків (Молдова) з Балтою. Це і стало причиною зародження села.
Грабове, джерело
Часу в нас залишається зовсім небагато, тож прямуємо одразу до місцевого скарбу – джерела цілющої гірської води на чотири кринички, які стікаються у великий басейн із фонтаном.
4 джерела в селі Грабове
— У першій криничці – звичайна вода, у другій – чудодійна вода, у третій – молодильна вода, вода з четвертої дає щедроліття, – розповіла директорка Грабівського будинку культури Людмила Рогульська.
Коли ще випаде така можливість? – подумали ми та вмилися водою з кожного джерела. Щодо омолодження ефекту не відчули, проте освіжилися добряче! Також місцеві жінки пригостили нас місцевими смаколиками: печивом, зробленим на вині та жирі, та духмяним квасом з липи та меду.
Прощаємося з привітними грабовчанами, адже нам час рушати до Одеси. На прощання озираємо навколишню красу: сонце сідає за обрій і заливає небо рожево-фіолетовою барвою, хмаринки віддзеркалюються на водній поверхні.
Далі – година бездоріжжя та ще три – Київською трасою.
Загалом Кодимщина здається місцем, де зупинився час. Тут панують спокій і краса природи, діти бавляться в річці, дорослі співають пісні прабабусь, зводять будинки за старовинними методами й розказують дивовижні історії про цілющі води з гірських джерел, про чумаків та козаків. На день ми просто відірвалися від реальності та занурилися в цей автентичний, наче паралельний, вимір. Враження неймовірне – ніби доторкнулися душею до свого коріння і відчули, що ми й справді «браття козацького роду». Хочеться тут залишитися на довше, адже охопити весь цей світ за день – нереально.
