Сергій – учитель із 18-річним стажем. На початку повномасштабної війни він викладав історію в одній із шкіл Кропивницького, тому мав «залізобетонну» відстрочку від служби в армії. Але в червні 2022-го сам пішов у військкомат і добровільно мобілізувався в ЗСУ.
Через півтора року служби боєць звільнився за сімейними обставинами, однак улітку цього року повернувся в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Ба більше – підписав контракт на три роки!
Вчинки Сергія, котрий спокійно міг залишатися вдома й займатися улюбленою педагогічною працею, настільки нестандартні, що командир підрозділу якось жартома назвав його аферистом. Прізвисько приклеїлося і перетворилося на позивний. Так учитель історії з Кропивницького став у армії Аферистом.
Ось його історія.
«На перших порах штурмовики не дуже хотіли їхати зі мною на бойові завдання…»
Насправді у 40-річного Сергія Колесніченка немає жодної схильності до афер, він освічена й інтелігентна людина. Просто має почуття обов’язку, яке хтось, можливо, вважає надмірним.
Свого часу Сергій закінчив педагогічний університет і став працювати за фахом у себе вдома в Кропивницькому – викладати історію в ліцеї «Науковому». Він не проходив строкову службу й не вчився на військовій кафедрі. Для педагогічних працівників навіть під час воєнного стану передбачена відстрочка від в армії, однак коли почалася війна, Сергій довів свої класи до літніх канікул і пішов у військкомат.
– На уроках історії я розповідав про патріотизм, державність, необхідність захищати Україну, – пояснює свій вчинок Сергій. – І ось коли прийшов час дійсно захистити свою країну, то я – здоровий чоловік – мав і далі залишатися в школі? Тобто говорити одне, а на ділі робити інше? Я 18 років пропрацював педагогом і помітив таке правило – ти будеш хорошим учителем тільки тоді, коли діти тобі вірять. А діти повірять, якщо твої слова не розходяться з ділом.
Якщо ж ти стоїш у теплому класі й розповідаєш, що треба захищати свою країну зі зброєю в руках, то учні відчують цей дисонанс. І мені буде соромно. Чи можу я йти до директорки й просити: «Дайте, будь ласка, довідку у військкомат, що я вчитель, бо я не хочу йти в ЗСУ, а буду розповідати про патріотизм усно»?
У військкоматі про патріотизм чи націоналістичні ідеї Сергія ніхто не питав, його одразу направили в навчальний центр на Львівщину, а далі – на тренування за фахом. Людині з вищою освітою, котра ніколи не водила машину й не має водійських прав, підібрали «найвідповіднішу» спеціальність – механік-водій бойової машини піхоти (БМП).
У вересні 2022-го після навчання Сергія розподілили в гірсько-штурмову роту 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Тоді тривали гарячі бої на Херсонщині, піхотні підрозділи вели постійні штурми з використанням БМП. А в навчальному центрі механік-водій навіть толком не зумів вивчити бойову машину.
– Коли я прийшов у роту й пояснив заступнику командира, що насправді не дуже розбираюся в БМП, він спитав: «Ти раніше їздив на машині?» «Ні, тільки на велосипеді». «Та це те ж саме – штурвал у БМП схожий на велосипедне кермо – повертаєш вправо, машина їде направо, повертаєш вліво – їде наліво». Але приставив до мене двох наставників.
Рота після штурмів якраз перебувала на кількаденному відведенні, бійці відпочивали й готувалися до нового наступу. І за цей час Сергій вивчав свою БМП – їздив уздовж посадки, через посадку, повільно й швидко, назад і вперед.
– Спочатку мені це важко давалося, – згадує колишній історик. – Однак у нас у роті був дуже хороший боєць – Василь Поліщук (Буйвол). Він побачив, як мені непросто, якось підійшов і сказав: «Людина будь-чому може навчитися, але тільки якщо захоче». Я добре запам’ятав цю фразу, Буйвол тоді дуже підтримав мене. Він брав участь у багатьох штурмах, отримав кілька поранень, контузій і звільнився.
На перших порах штурмовики не дуже хотіли їхати з Сергієм на бойові завдання. І їх можна зрозуміти, адже від вправності механіка-водія часто залежать життя бійців. Утім, незабаром він так опанував свій фах, що в роті не залишилося жодного піхотного відділення, яке відмовилося б із ним їхати.
Під час перших же виїздів БМП Сергія потрапляла під вогонь, по ній працював ворожий танк і міномет. Танк стріляв із закритої позиції, очевидно, його коригувала ворожа піхота із сусідньої посадки. І поки по рації передавали координати, Сергій встигав міняти позицію – така собі гра в доганялки. Звичайно, щастило не завжди, під час одного з обстрілів мінометні осколки пробили в копусі БМП наскрізні діри.
– Чи страшно їхати на штурми? – повторює моє питання Сергій. – Звичайно, дуже страшно… А механіку ще й психологічно найважче. Приїхав на точку, піхота зіскочила з броні, навідник гармати контролює свій сектор і веде за необхідності вогонь, а ти сидиш всередині, бачиш у триплекс тільки невеличку ділянку перед собою й чекаєш – прилетить по тобі чи не прилетить. Час тоді тягнеться так довго, що здається вічністю, хоча по годиннику проходить усього 15-20 хвилин…
Гірсько-штурмові підрозділи завжди кидають туди, де найважче, і Сергій у складі своєї роти побував у найгірших «звіздорізах». Брав участь у штурмах на Херсонщині, тримав активну оборону в Бахмуті (його БМП і вела вогонь по ворогу, і евакуювала поранених). Затим були нові штурми в ході контрнаступу на Запоріжжі.
Під час одного бою колишній учитель отримав контузію, але вважає, що легко відбувся. Він із сумом згадує багатьох товаришів, котрі загинули в боях, і прекрасно розуміє, що й сам може не повернутися. Одного разу від загибелі його врятувало диво, вірніше, вправність товаришів.
– Це було під час контрнаступу на Запоріжжі, моя БМП під час штурмів працювала на евакуації поранених і доставці боєприпасів. Після чергової евакуації ми заїхали в посадку, але росіяни вирахували нас із неба. І направили «Ланцет» (ударний дрон-камікадзе, призначений для знищення важкої техніки). Я побачив, як він підлітає й заходить у піке на мою машину. Ще пару секунд і все…
У цей момент дрон побачили й двоє штурмовиків. Один крикнув: «Небо!» й відкрив вогонь із автомата, до нього приєднався інший. І вони зуміли збити «Ланцет» автоматними чергами!
Дрон вибухнув метрів 15 над БМП – бойова частина відлетіла в поле, а крила впали прямо перед машиною. Якби «Ланцет» врізався в «беху», загинув би і екіпаж, і піхотинці по сусідству.
«Війна не закінчиться за три роки – я в цьому певен»
Восени минулого року у мами Сергія, котра мала інвалідність, різко погіршився стан, тому боєць звільнився за сімейними обставинами. І відновив педагогічну роботу. Щоб бути постійно з хворою мамою, влаштувався в онлайн-школу (до того ж, там вища зарплата, порівняно із загальноосвітньою школою). На жаль, невдовзі мама померла.
Онлайн-школа не передбачає відстрочки для своїх працівників, і теоретично Сергій міг повернутися в свій ліцей. Тим більше, що він уже був ветераном, мав статус учасника бойових дій, а в ліцеї якраз впроваджували новий курс захисту Батьківщини. Однак Сергій не повернувся до школи, і коли влітку цього року в магазині йому вручили повістку, знову пішов у військкомат.
– Дома в мене дружина й двоє дітей. Сину 16, а доньці скоро виповниться 6 років. Як вони поставилися до того, що я міг залишитися вдома, але пішов на війну? З розумінням. Коли мобілізувався перший раз – такий був час. І я, і дружина були переконані, що це така справа, яку хтось мусить робити. Бо якщо всі скажуть: «Я не буду!», то хто тоді піде?
Так сталося, що ти народився чоловіком, відповідно, в тебе є свої переваги і обов’язки. Коли виникає необхідність захищати свою сім’ю зі зброєю в руках, мусиш це робити, бо чоловік. Це не те, що конституційний обов’язок, ти в принципі маєш так робити. До прикладу, якщо ґвалтівник нападе на твою дружину, ти ж не будеш казати – я не майстер спорту, то не буду тебе захищати. Так само й під час другої мобілізації. Десь переховуватися в підвалі? Ну, це не для мене…
Після проходження військово-лікарської комісії Сергій зрозумів, що цього разу може потрапити в іншу частину, а не в 128 ОГШБр. І міг скористатися цим, адже гірсько-штурмова бригада – це дуже небезпечно. Однак він вирішив будь-що повернутися в свою роту, до своїх товаришів.
– Я подзвонив заступнику командира й спитав, як це зробити. Він відверто пояснив, що відношення з бригади нічого не вартують, мене розподілять на розсуд військкомату. Єдиний вихід – підписати контракт, тоді боєць точно потрапить у той підрозділ, який вибере. І я погодився.
Підписав контракт не тому, що це 128 бригада чи гірсько-штурмовий підрозділ, а для того, щоб повернутися до людей, котрих знаю, в котрих упевнений, із котрими хочу служити незалежно від підрозділу.
Перший контракт для солдатів і сержантів – три роки, це значить, що якщо війна закінчиться раніше, Сергій все одно не зможе звільнитися. Утім, сам він сприймає цей факт дуже спокійно (хоча дехто назвав би його песимістом).
– Війна не закінчиться за три роки, – каже він коротко. – Я в цьому певен…
Звичайно, після війни Сергій повернеться в школу. Він бачить себе тільки вчителем, хоч і здобув на війні інший фах і навіть пішов на підвищення – чекає призначення із солдатської посади механіка-водія на сержантську навідника гармати. А ще за час служби в армії колишній педагог чітко зрозумів різницю в стосунках у військовому й шкільному колективах.
– В армії стосунки, безумовно, щиріші. У школі ти проходиш на роботу зранку і йдеш після обіду. У цей проміжок людина може собі дозволити вдягнути маску – бути вихованою, стриманою, елегантною. А тут таке не проходить – ти в колективі 24/7, тому штучність довго не протримається, скоро проявляється справжнє обличчя. І тоді стає зрозуміло, що це за людина.
Тут особлива близькість, якщо пафосно – своя родинність чи братерство. Якихось хитрощів, підлості, заздрощів набагато менше, ніж у цивільному. І тобі тут швидше допоможуть. Наприклад, коли вдома я купив пралку, то не міг знайти помічника, щоб винести її на 3-й поверх. А тут якщо заклинила гармата (взагалі-то, це моя проблема, бо я навідник), але попроси кого завгодно, хто не зайнятий, і він допоможе.
Обидві школи пам’ятають свого вчителя. Ліцей прислав колишньому історику набір дорогих інструментів після того, як свої згоріли внаслідок обстрілу «Градів». А онлайн-школа допомогла з інверторним генератором. Зі свого боку Сергій і сам намагається продовжувати педагогічну діяльність, хай навіть умовно. Він завжди на зв’язку зі своїми учнями.
– Ми регулярно спілкуємося на різні теми – нейтральні, побутові, навіть особисті, – каже боєць. – Діти цікавляться, як справи, питають, чи можуть щось прислати. Я завжди відмовляюся, хоча приємно, що вони намагаються допомогти. Буває, просять допомогти вирішити контрольну роботу, написати реферат чи відповісти на якесь складне питання. І я завжди допомагаю – все-таки вчитель…
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
