Проїжджаємо села Родинське, Білицьке, Добропілля… Гарні села. Доглянуті. Але порожні. Тепер до містечка Костянтинівка можна проїхати лише з дозволом від Донецької ОВА. Якщо такого дозволу немає, то військові на блокпосту не пускають у місто.
Про це йдеться у публікації «МБ».
У Костянтинівці ми потрапили під ракетний обстріл. До неба здійнялися великі хмари чорного диму. Відчувається запах горілого. Чути гучний вибух.
Пізніше дізналися, що на місто летіло дві ракети. Одна влучила в будинок, іншу збили. Тож Костянтинівкою рухаємося дуже швидко. Тут комендантська година нині триває 20 годин, з 15:00 по 11:00. Дорогою бачимо лише військові машини. Майже на кожній встановлена система РЕБ, адже активність ворожих безпілотників дуже висока.
Їдемо до волонтерського штабу. Розвантажуємо продуктові набори для цивільних. Волонтерка Ольга допомагає жителям Костянтинівки з перших днів війни. (Історію про Ольгу читайте у наступному числі МБ, – авт.).
За словами цивільних, у місті залишилося приблизно 15 тисяч людей із колишніх 67 тисяч. Костянтинівка розташована за десять кілометрів від лінії фронту. Її щодня обстрілюють і бомбардують керованими авіабомбами. Майже щодня є поранені та загиблі.
54-річна Наталія, вихователька дитячого садка, і 56-річний Валерій, інженер-металург, усе життя прожили в Костянтинівці. Вони понад два роки терпіли, бо бачили загибель багатьох людей. Тепер вирішили евакуюватися і врятувати свої життя, а також собак, яких Наталя прихистила.
Тварин покинули господарі, які виїхали з міста. Собак у Наталії 12. Тож разом із волонтерами «Фрідом Траст» їдемо до Наталії та Валерія.
Біля двору подружжя стоїть велика червона фура, у яку завантажують речі. Там і диван, і мішки з одягом, і пральна машина, і бойлер…
До жінки ми заїжджали щоразу, коли бували на Сході. Наталка завжди годувала нас смачним борщем і пиріжками з картоплею. Також неодноразово залишалися ночувати в неї. Тепер дім замкнуть, він стоятиме пусткою…
Пакують речі та консервацію
Заходимо на подвір’я. Валерій пакує в коробки консервацію, яку дістали із підвалу. Сусід Олександр носить коробки до фури. Вікна вже забили дошками.
– Яка я рада вас бачити. Дякую, що приїхали. У нас робота в розпалі. Ще треба винести морозилку, холодильник, люстри познімати, маємо від’єднати газову плиту. Цього разу я нічого не готувала, але ходімо, хоч кави вип’ємо, – каже жінка та обіймає нас.
Входимо до будинку. Окрім газової плити й маленького столика, там вже нічого немає. Лише дуже багато мішків із одягом. Наталка заварює нам каву.
– Наталочко, як тут у вас? – запитую.
– Дівчинко моя, я думала, що до останнього буду тут. Але все. Більше не можу. Постійні обстріли, працює авіація. Щоразу із собаками я спускаюся до підвалу. Вони, бідні, трусяться. Останньою краплею стало те, що жінці, яка працює зі мною, відірвало ногу. Так закінчити я не хочу, – говорить Наталка.
– То ви збирайтеся, а ми приїдемо до вас завтра, о шостій ранку. Привезли із собою клітки для собак, обережно їх складемо в бус. Тим часом ви пакуйте свої речі, – каже Ігор.
– Ви спали минулої ночі? – запитую.
– Ні, не спала. І цієї спати не буду, бо дуже багато роботи. Та й не можу я свій будинок брудним залишити, треба все вимити, – каже жінка.
Ночуємо в підвалі
Приїжджаємо до чеченського батальйону Шейха Мансура, там вечеряємо борщем, який зварили з козячим м’ясом. Чеченець проводить нас до підвалу.
– Тут будете ночувати. Це безпечно, – каже кремезний чоловік.
– Яка тут ситуація? – запитую в нього.
– Я нічого не можу сказати. Тихої ночі, – каже й зачиняє двері підвалу.
Розкладаю спальний мішок і вже збираюся спати, бо о 05:00 підйом. Та чую вибух. Через хвилин 15 виходжу із підвалу на вулицю, бо не спиться. Ніч на Донеччині темна-темна. Підводжу голову до неба – воно всіяне зірками. Гарно… Та з боку Часового Яру воно червоне. Чути гучні вибухи й дзижчання дронів. Чи наші вони, чи ворожі, не знаю.
– Ви чого тут стоїте? Швидко в підвал, – гукає до мене чеченець.
Ніч була далеко не тихою. Крізь сон чую гучні вибухи. Вже о 05:00 дзвонить будильник. Умиваємося й повертаємося до Наталки.
Обережно впускаємо собак до кліток і переносимо їх в автобус. У кожну клітку кладемо миску для води та їжі.
– Наталочко, ми готові. Час їхати, – каже Ігор.
Очі жінки наповнюються сльозами.
– Зараз, я хочу попрощатися зі своїм будинком…
Жінка мовчки замикає на ключ двері будинку й гладить їх. Опустивши голову, виходить із подвір’я, замикає хвіртку та сумно спирається на неї.
– Прощавай, мій рідний дім… У тобі я виросла, у тобі я жила та виховувала своїх дітей. Коли закінчиться війна, я обов’язково повернуся до тебе. Прощавай, рідний, – говорить Наталка й сідає в машину.
Вона намагається стримуватися, але сльози сильніші за неї, тож вона їх час від часу витирає.
Щойно сіли в автобус – і знову гучний вибух. Наталка живе в секторі, який в ближче до Торецького напрямку. Не гаємо часу і їдемо.
Пізно вночі ми приїхали на Черкащину, у село Привітне. Там Наталка і Валерій купили маленький будиночок, де розпочнуть нове життя.
Цього разу на Донеччині волонтери мали багато заїздів, також евакували цивільних. Відпочивши годинку на Черкащині, повертаємося додому.
Нагадаємо, раніше ми писали про репортаж «МБ» із Покровська.
