Другий рік живуть пошуками та надією на повернення Сергія Павлова з Кропивницького його рідні. Вони зверталися в усі можливі інстанції, та і досі про бійця 57-ї бригади жодних відомостей. Чи не найбільше на захисника чекає його донька – маленька копія Сергія. Дівчинка запускає повітряні кульки у небо і вірить, що у Бахмуті їх побачить тато. Про свій біль, з яким щодня лягають і прокидаються, вони розповіли журналістам Точки доступу.
Рвався на війну від початку
Щойно почувши мову про Сергія, маленька Злата починає плакати. Із татком, говорять рідні, у дитини особливий зв’язок. Вона завжди розуміла й відчувала його настрій. Та і схожа, наче маленька копія, і має його характер.
Познайомилися ми з ним ще в дитинстві, коли, напевно, нам було років по вісім. Рази три в житті зустрічалися. А коли нам було по 18, почали зустрічатися, – розповідає дружина захисника Катерина Павлова.
За кілька років пара одружилася. Згодом народилася єдина донечка Злата. Сергій працював на Інгульській шахті. Сім’я жила у злагоді і планувала майбутнє, аж поки не прийшла велика війна.
З самого початку війни він дуже хотів туди йти. Мабуть, рази три ходив у військкомат, йому відмовляли. Він в армії не служив, трошки в нього проблема була – мізинець не згинався. Аж потім прийшла йому повістка і він з радістю пішов. Тоді йому було 33 роки, – говорить Катя.
Він завжди говорив, що дуже любить свою Україну. І коли ми дізналися, що Сергій іде на захист, це було важко теж сприйняти. Питали його, що він робить. На що він сказав: – Я свою дитину нікому не віддам. Я піду захищати свою дитину, – додає теща бійця Тетяна Пархоменко.
Кілька тижнів Сергій Павлов ніс службу в Кропивницькому. Потім його відправили на навчання.
Потім Сергій повідомив, що, мабуть, на днях буде відправка і сказав, що не хоче, щоби хтось приходив до нього. Йому було б важко прощатися. Хотіла доньку привезти, він сказав, що не треба, – говорить дружина.
Був і є
Катерина розповідає, що спочатку Сергій боронив Херсонщину.
Спочатку він був у Херсоні, тоді якраз село звільнили, не пам’ятаю назву. Сергій дуже радий був. Подзвонив його командир, мабуть, тижні півтора-два чоловік не виходив взагалі на зв’язок, всі хвилювалися. Подзвонив і каже, що з вашим Павловим все добре, як завжди ходить посміхається.
Вона додає, що чоловік був дуже життєрадісним, завжди в нього все було добре. Потім сама себе виправляє:
Чому був? Є.
Після повернення з Херсонщини захисник розповів, що окупанти обстрілювали їх фосфорними боєприпасами й попросив рідних надіслати йому посилку. Адресу, сказав, повідомить згодом.
Почали збирати посилку, дзвонимо – номер вже недоступний. Я вже потім дізналася, що, нібито його контузило і в них мав бути відпочинок тиждень або два, але їх відправили вночі на Бахмут, – розповідає Катерина.
Що їде на Донеччину, боєць рідним не повідомив. Сказав, що не може нічого розповісти і щоб не хвилювалися. Востаннє подзвонив матері 27 листопада 2022 року.
Мені навіть не з військкомату повідомили про зникнення чоловіка. Мені рано-вранці подзвонила, мабуть, 28 листопада 2022 року дружина його побратима. Він також працював на Інгульській шахті, тільки в різні зміни вони потрапили. Одна зміна вийшла з-під обстрілів, а що з другою – невідомо.
Катерина у зникнення Сергія не повірила.
Я кинулася дзвонити у військкомат, кругом дзвонити, думала, це якась помилка. Зі слів побратимів, вони не вийшли з позиції. Що далі трапилося – ніхто нічого не знає. Тридцять одна людина. Сергій провів дитину в школу і зник.
Четверо побратимів Сергія, каже Катерина, повернулися з полону.
Але всі вони кажуть, що нічого не бачили, нічого не знають, втратили свідомість. Вони уникають будь-яких розмов.
В одного чоловіка, на жаль, теж важка доля, він вийшов із полону і коли Каховську АЕС підірвали, рятував батьків і загинув разом з ними. Тому в нас навіть свідків фактично немає, – додає Тетяна Пархоменко.
Пошуки
Відтоді родина не припиняє пошуків. Але досі немає підтвердження ні про загибель бійця, ні про його полон.
Перший тиждень ми ходили у військкомат з сестрою Сергія. Там говорили, що все добре, що він на місці, що нікуди не зник. Повістка прийшла вже від 30 листопада, але, мабуть, через тижні два. Вона прийшла з неправильними даними, я попросила переробити, тож чекали ще місяць.
Попри все, надії, що Сергій таки постукає в двері, рідні не втрачають.
Він пропав, коли були "вагнера". І дуже ми сподіваємося, що, можливо, вони десь в полоні. Може, десь в Донецькій області. Що ніхто не знає про ці місця, бо дуже багатьох людей з 57-ї бригади взагалі ніде немає, ні на обмінах, ніде. Вони просто пропадають невідомо куди. Одиниці повернулися додому.
Слідчий у справі зникнення військового, розповідає дружина, повідомив, що свою роботу зробив – жодних відомостей нема. Порадив їм чекати, оскільки "вони не боги і зробити нічого не можуть".
Сестра захисника Світлана Павлова каже, що інформацію про долю рідної людини вони збирають по крихтах.
Ні від побратимів, ні від інших закладів чи установ, куди ми тільки не зверталися, інформації зовсім ніякої немає. Він був під Бахмутським напрямком, він там пропав і більше ніякої інформації ми не маємо. Дуже сподіваємося, що побратими брата таки вийдуть на зв’язок і розкажуть нам те, що знають.
"Подай нам знак"
Теща Сергія Павлова Тетяна Пархоменко ділиться, що з думкою, що сталося з зятем, встає і лягає. Біль невідомості ніщо не може заглушити.
Ми зверталися всюди, куди можна, але ніхто нічого нам не може сказати. Остання пошукова група з Харківщини повідомила, що в Росії він ніде не зареєстрований. Командування, яке було на той час, десь зникло. Ми не можемо зв’язатися ні з ким. Начебто не було цих хлопців, наче ними ніхто не керував.
Жінка ділиться, що дні очікування тягнуться пекельно довго, але надії родина не втрачає.
Хай є один відсоток, але він є. Я сподіваюся, що боженька допоможе. Він виживе, він дуже сильний, такий кмітливий хлопець. Він заради своєї дитини повинен жити, заради своєї матері.
Тетяна розповідає, що Сергій дуже любив свою Україну. Не награно, без пафосу і показухи. Російськомовний, він не боявся здаватися кумедним і перейшов на рідну мову.
Коли щось не так, він завжди говорив: – Ви ж знаєте. Як я вас люблю?! І які вже тоді могли бути образи? Колись в мене була складна життєва ситуація і він прийшов мені на допомогу, хоча я навіть не просила про це. Він сказав, що своїх людей ніколи не покине. І я його ніколи не покину.
Жінка дякує Валентині Непоменко, яка підтримує їх у пошуках рідної людини з перших днів. Вона сама чекає з полону сина, але допомагає іншим родинам захисників.
Жити в невідомості дуже важко. Інколи доходить до того, що ввечері я дивлюся на його фото і прошу подати нам хоч якийсь знак, бо ми не можемо його нівідкіль забрати.
Рідні захисника доєднуються до всіх акцій на підтримку військовополонених та зниклих безвісти. Вони сподіваються на підтримку та допомогу усіх, хто може допомогти їм в цій ситуації.
Кульки для тата у Бахмут
Чи не найбільше на захисника чекає його донька – маленька копія Сергія. Дівчинка запускає повітряні кульки у небо і вірить, що у Бахмуті їх побачить тато.
30 серпня – Міжнародний день зниклих безвісти. За даними МВС, понад 52 тисячі українців вважають зниклими безвісти від 24 лютого 2022 року. Це страшна цифра, за якою криється трагедія тисяч сімей.
Рідні зниклих безвісти кожен день живуть, наче між небом і землею, до останнього сподіваючись на їх повернення.
І зараз, і після війни українці ще довго шукатимуть рідні серця, що не поряд нині. А, разом з тим, і відповідальних за біль, горе й відчай, принесені на нашу землю.
Всім серцем обіймаємо тих, хто теж чекає. Щиро бажаємо дива кожній сім’ї!
