Роман – боєць 8 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», що базується у Чернівцях. Родом з селища Скала-Подільська, що на Тернопільщині. Простий хлопець без військового досвіду, який прийняв виклик долі та у скрутний час для держави, став на її оборону. Про життєвий шлях Романа – далі в інтерв’ю.
Де тебе застало повномасштабне вторгнення?
24 лютого 2022 року застало мене у рідному селищі. Першою мені повідомила мама. Я не міг повірити, що це правда. Мені не було достатньо інформації з телевізора. По дорозі в Тернопіль зустрічалися автобуси, де всі про це говорили. Потрібно було повірити в сувору реальність. Не можу сказати, що якось критично відреагував. Не хотів вірити, адже це було далеко від мене. Так, це було в моїй державі, але цього я не відчував. Вже через декілька місяці я розумів, що мобілізація може дійти до мене, але, зважаючи на відсутність досвіду, я був впевнений, що мене не потрібно поки. На кінець 2022 року я вже чітко зрозумів, що треба вступати в Збройні сили та боронити країну.
Коли ти звернувся у ТЦК?
На початку лютого 2023 року. Мені сказали, що не можуть поки мобілізувати мене, тому вирішив підписати контракт. Поступово проходив медкомісію, шукав відношення у військову частину. Тоді мені здавалося, що це все відбувається дуже довго і вже наприкінці лютого я виїхав у навчальний центр. Першого дня весни підписав контракт в навчальному центрі «Десна».
Як проходило навчання?
Дуже хороший інструктор був – приклад для мене. Це була перша зустріч з військовим і саме про нього можна сказати, що навчить і допоможе. Все так, як би хотілося в ідеалі. Вже своїм одним прикладом він багато чого навчив. Спочатку я проходив ВОС (військово-облікова спеціальність – авт.) стрільця, а потім мене залишили проходити підготовку кулеметника і я переїхав у інше місце. Працював з РПК (ручний кулемет Калашникова – авт.), дуже сподобалося. Тут всі військові були з досвідом і це відчувалося. На кулеметника вчився ще два тижні, а вже 12 травня потрапив вперше у Краматорськ.
Як потрапив у 10 ОГШБр?
Я знав, що потраплю в «десятку», оскільки було відношення звідти. Проте були хвилювання, адже бували випадки, коли з відношеннями потрапляли не туди, куди хотіли. Після закінчення навчання нас забрали автобусом батальйону з «Десни». Всього було 18 людей. За час навчання я здружився з Владом, позивний «Шаман», тому ми просилися разом в 1 роту. Я розумів, що він може бути наставником: знав багато, ділився досвідом. 12 травня прибув у 1 роту, розмістив речі і наступного дня в нас розпочалося злагодження на полігоні. Хлопці ділилися досвідом, розказували що треба взяти, як себе поводити на позиціях та, що важливо, медицина. Пройшло 3 дні і я почув своє прізвище на бойовий виїзд. Так сталося, що мені вийшло виїжджати першим з тієї компанії, з ким прибув. «Шаман» допоміг морально, підказавши що до чого, віддав свій рюкзак. 15 травня я вже поїхав на лінію зіткнення.
Перший бойовий виїзд
Перші позиції поблизу села Берестове Донецької області. Вона була не так близько до «нуля», приблизно 2-3 кілометри. Через два дні відбулася ротація і мене перекинули ближче. Там я провів десь 5-6 днів. Вчився все робити, прислуховувався і вперше все переросло у щось дійсно вагоме в день, коли почався штурм на передові позиції. Про позицію «Зозулю» я чув багато, коли згадую йдуть мурашки. Атмосферне місце зі своїми сумними та веселими історіями. Штурм був з технікою і дві БМП залишилися між двома позиціями. Я не знав туди дороги, тому був трохи спантеличений і знайшов собі укриття – біля знищених ворожих БМП, там я і заховався на перший час. Рацією мене супроводили дрони і тоді я зрозумів, як важливо мати очі зверху. Я дійшов на «Зозулю», де вже бій затих і хлопці розкопували частину траншей, які засипало внаслідок обстрілів.
Про перший бій 19 травня 2023 року
На «Зозулі» мені ще важко було орієнтуватися, коли раптом почався штурм. Старший позиції показав точку, куди потрібно регулярно стріляти, аби ворог не підкрався. В якийсь момент прилетів снаряд і мені уламком поранило вухо. Я не відчував біль, але мене ввело у паніку, бо не бачив звідки йде кров, а її було багато. Побратими надали мені допомогу та заспокоїли. Потім виявилося, що два осколка потрапило в каску. Осколок від ВОГ-17 (гранатометний постріл калібру 30 мм. – авт.) влучив мені у спину. Мене перемотали та далі продовжили вести бій. Я сів споряджати магазини, щоб приносити користь під час бою. Коли пройшло кілька годин, бойові дії стихли, побачили, що повзе росіянин перед окопом і здається в полон. Заскочив в окоп і одразу защебетав українською. Розказував, що не винен, взяли як саперів, якщо не йдете вперед, то розстріляємо. Проте вони всі так говорять, коли настає крайність. Я вперше відчув огиду до людини в той момент.
Про події в червні
Після першого виїзду я лікувався, потім ще сім днів реабілітації і знову виїжджаю на позицію. Потрапив на іншу позицію, кілька днів провів там у звичайних військових буднях, так би мовити. Потім відправляють на «Зозулю». Я зрозумів, що попередня група побратимів була там три дні, і я буду стільки ж. Розпорядок дня був таким: 4 години на спостережному пункті і 2 години відпочинок. Ці дві доби йшли дуже довго. На третю добу, о 4 ранку я почув крик, але не розумів, що відбувається. Це було все в одному моменті: тут я відпочиваю, а тут вже бачу, що хлопці наносять вогневе ураження по противнику. Через деякий час «Зозуля 1», а ми були на «Зозулі 3», повідомила, що вороги вже в окопі і що особовий склад перегруповується та відходить на нашу позицію. Вони були поранені: один важкий, другий приволік першого, а третій мав осколкові поранення. Ми почали кидати гранати, по 5-7 гранат кинув кожний з нас, ми чітко чули, що росіяни були поранені і шукали виходів, викликали своїх по рації. Проте нічим допомогти неможливо було.
Після наказу командира ми відступили на сусідню позицію, яка була за 100 метрів від «Зозулі». Там також було багато поранених, мали контузію. Мені доручили проводити евакуацію, активувався рух і почався обстріл. Важко було вийти з позицій. Коли прибули на наступну позицію після приблизно 250-300 м. від попередньої. Ще забрали побратима Павла Мельника, у нього було поранення в голову, йому важко було говорити та ще побратима «Чіпса». Прийшли на позицію, де був медик, який оглянув всіх. Почали рух на точку евакуації. Прибула машина, нас десь 7-8 було, мене замінила остання група людей з будинку – підкріплення. Ми поспілкувалися деякий час з ними і нас вивезли.
Як став пілотом БпЛА?
Після другого поранення приїхав в розташування підрозділу. Приходив час до виїзду і приїхали люди, які запропонували бути «дронщиком». Розказав про своє хобі, про комп’ютерні ігри, про гру на гітарі. Сказали: «Ти підходиш». Я довго не думав і забрав речі на наступний день. Навчали мене пришвидшеним курсом. Дивився різні відео, де тільки можна, читав, розумів важливість і не хотів втрачати шанс на це. Коли пройшов базові навчання, почали вчитися літати на дроні, навичків було достатньо. Вперше мене відправили на бойові на той самий напрямок, де я був у піхоті, але тепер як пілота БпЛА (безпілотних літальних апаратів – авт.). Спочатку спостерігав за всім: як змінювати дрони, як вести життєдіяльність на позиції загалом. З часом я почав брати більше відповідальності на себе і вже всередині літа став самостійним пілотом, швидко набирався все нових навичок для ведення спостереження, а також відпрацювання.
Розкажи про важкі бої, в яких брав участь як пілот
Перші важкі бої я застав біля села Спірне Донецької області. 18 грудня 2023 року був великий штурм на наші позиції. Головна проблема в той день – туман. 30 метрів найвище, де ми могли підняти дрон для спостереження, щоб доповідати про переміщення ворога. Дрон поводить себе не так: може сам по собі працювати і хитає з місця на місце, важко його утримувати. Пересування ворога почалося близько 8 ранку — почалися доповіді по радіостанції.
Швидко підготував дрон і на виліт. Я не міг зрозуміти, де ми знаходимося: летів прямо і не бачив нічого. Вже по посадці зумів орієнтуватися. Я попав у люк бойовій машині, попри сильний туман. Загалом день був важкий, а місце, де вороги намагалися прорвати нашу оборону, ми назвали «кладовище техніки». Там стояли знищені три БМП та два танки. В той день ворог втратив як і техніки, так і десяток свого особового складу та не просунувся ні на метр. 20 грудня 2023 року заїжджає два БМП разом з десантом в район позицій 1 гірсько-штурмової роти. Одна БМП була знищена бійцем влучним пострілом з РПГ-7, проте ворожа піхота вже була в наших траншеях.
Спочатку ми робили скиди гранат, щоб поранити, або знищити ворогів, проте акумулятори швидко розряджаються під час таких маніпуляцій, і, коли підійшла наша піхота, ми прийняли рішення, що будемо надавати інформацію зверху. Я бачив як хлопці видавлювали ворога і, коли росіяни почали тікати, наш боєць Денис Лєщенко «ложив» їх одного за одним. 20 грудня закінчилося все набагато швидше – до обіду. Техніки багато було 18 грудня, а 20 – знищили майже взвод ворога.
— Що відчуваєш в той момент, коли відпрацьовуєш по ворогу?
Спочатку здавалося, що це важко робити (фізично знищувати ворога – авт.), а коли ти на полі бою – зовсім по-іншому все. Тепер у мене лише почуття холоднокровності, бо не знати, де був той росіянин і що робив. А раз прийшов на нашу землю, як кажуть: «Бачиш двері, мацай клямку». Це наша задача — захищати. Не відчуваю нічого тепер і пишаюся тим, що робив, що роблю і що ще вдасться зробити.
Війна — пазл. Побувавши в піхоті, отримав величезний досвід. Я бачив поле бою з різних площин. Якщо раніше бачив його перед собою, то тепер – з висоти пташиного польоту. Я розумію потреби піхоти і виконую все, що їм потрібне, адже вони – основа будь-якого війська. Пілоти також в небезпеці, але не в такій, як піхотинці.
До нас часто прибувають нові люди. Мені завжди хочеться навчити когось і якщо запитують інформацію, то це надихає працювати далі. Стараємося навчити всіх. Раді людям, які люблять робити добрі справи. Ми продовжуємо далі та завжди чекаємо нових особистостей.
Інтерв’ю опубліковане за матеріалами пресслужби 8 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс»
