Фото та відео надані Юрієм Турлаєм
Боєць із Чернівців Юрій Турлай із позивним Рудольф пішов на фронт у перші дні повномасштабного вторгнення. Був командиром взводу одного з батальйонів 107 окремої бригади Сил тероборони ЗСУ, брав участь у звільненні Харківщини.
Згодом перевівся у 103 окрему бригаду Сил ТрО, воював на гарячому Куп’янському напрямку. Торік отримав почесну військову відзнаку – «Срібний хрест» від Головнокомандувача ЗСУ.
Рудольф – учасник Курського наступу. Невеликий загін бійців під його командуванням не лише виконав усі завдання, а й врятував пораненого військового з іншої бригади. Не обійшлося й без втрат: один із побратимів загинув, інші поранені. Сам Юрій отримав дві контузії. Кілька разів був за крок від загибелі, але дивом урятувався. Зізнається: майже не думав про себе, переймався безпекою своїх хлопців.
«Знайшли слабку ланку, де стояли строковики»
Зараз Рудольф у відпустці. Про свою участь у Курському наступі він розповів кореспондентці «МБ».
«На початку вересня ми стояли на Сумщині на відновленні, – каже Юрій. – Там спокійніше проти Куп’янського напрямку, де по нас постійно лупили окупанти. І тут нам кажуть, що ми переїжджаємо. Почали гадати, куди. Врешті командир роти повідомив: «Хлопці, ми заходимо на російську територію». Більшість була шокована. Я попередив своїх: «Пацани, готуємося дуже серйозно. Їдемо в гості воювати».
Заходили із селища Кияниця на Сумщині. Першими йшли штурмовики.
«Наступ готувався грандіозний, – провадить боєць. – Нашого війська неміряно, купа різної техніки. Наступного дня росіяни засікли рух і почали гатити КАБами по Кияниці. За два дні селище зрівняли із землею. Ми ще хотіли піти в місцевий готельчик поїсти борщу, щоби не спати в лісі. Добре, що не пішли. Бо там би нас і приглушило».
Заходити на ворожу територію почали вночі, і вже до обіду командир роти доповів, що наші просунулися вглиб Курщини на 15 кілометрів. Усе без жодного пострілу, поранення.
«Дуже вправно спрацювала розвідка. Честь і хвала їй, красунчики. Знайшли слабку ланку, де кацапи своїх зелених «свєрчків»-строковиків понаставляли.
Утім, поки всі раділи, я не тішився, бо знав, що далі буде непереливки. На війні так завжди: відразу після гарних новин має бути щось погане. Так і сталося», – зітхає.
«Усе там огидне, смачні лише кавуни»
У Любімовку на Курщині бійці заїхали на макспрошках – американських колісних бронетранспортерах. Там стали в кругову оборону.
«Над нами постійно літали суперками, валькірії, – розповідає Юрій. – Хлопці з інших рот повмикали телефони – і по них одразу три КАБи влупили. Фатальні реалії війни…
Другого разу, заїхавши в Любімовку, ми знайшли хату, підвал, усе перевірили. Звідти виїжджали на позиції у Вишневому. За півтора тижня не було жодного прильоту. Тим часом на сусідній позиції хлопці тільки зайшли – і через кілька годин їх рознесло».
У село Комаровка заїжджали на американському бронетранспортері.
«Нас попереджали: «Хлопці, дивіться, бо там «веселуха». Тільки почали вивантажуватися – відразу ПТКР (протитанкова керована ракета — ред.) прилетіла. Далі почали класти мінометом. У хлопців порозліталися речі. Я на ходу спіймав рюкзак, каска злетіла, пробіг 300 метрів до підвалу. Там чекав наш провідник Тесла. Мої хлопці молодці, зорієнтувалися: стрибнули в яр, перечекали обстріл і швидко забігли у сховок. У Теслу влучив осколок, пробило наскрізь. Він навіть спочатку не зрозумів, що це, думав, камінь. Наш медик Орест тампонував його всю ніч, перевіряв пульс. Вранці Тесла сказав йому: «Брате, дякую. Я тебе за кума візьму», – оповідає Рудольф.
На жаль, Орестові так і не судилося стати кумом Тесли. Наступного дня він загинув від осколка міни, який поцілив йому в артерію…
На позиціях під Комаровкою у бійців закінчилися їжа й вода. Вони були змушені діставати запаси із наплічників вбитих росіян.
«Ми були як в оточенні, не могли вийти. Тож їли їхню їжу, пили воду. Рибачок – взагалі безбашений хлопець: вискочив у село, приніс трохи води і навіть коньяку. Але все там таке огидне, смердюче. Навіть кукурудза, і та якась маленька. Лише кавуни на городі смачні. Такі бліденькі, довгі. Хлопці їх зносили до підвалу і потім їли.
Взагалі, ми, коли першого разу заїжджали, така депресуха охоплювала, не передати, – зізнається Рудольф. – Щойно переїжджаєш через той кацапський розгашений контрольний пункт на територію України – вдихаєш рідне повітря на повні груди, тішишся, що вдома. Це на підсвідомості спрацьовує. Пізніше на Курщину прибуло багато наших, і вже стало не так морально важко».
«Місцеві повтікали, покинули у дворі собаку»
Побратими із сусіднього батальйону розповідали Юрію, як навідалися до однієї з місцевих хат, і господиня почала їх проганяти: «Ідітє отсюда». Потім виявилося, що у підвалі ховався її син, який воював проти нас під Покровськом. Наші забрали його на обмін.
«Більшість місцевих повтікала. В одному дворі господарі покинули собаку породи тер’єр. Пес був чудовий. Спочатку дуже наляканий, а вже за пів дня він прибігав до нас гратися. Я доручив бійцям доглядати за ним і потім забрати із собою», – каже Рудольф.
Через три дні Рудольфа знову викликали. Дали резервну групу і завдання прикрити бійців, у яких закінчилися боєприпаси. У якийсь момент Юрія засік ворожий дрон, і давай над ним крутитися.
«За чотири метри від мене як лупане! У вухах свист, кілька годин нічого не чую. Щойно прийшов до тями, другий fpv прилітає і б’є по дереву, за яке я сховався. У мене вилітає планшет, кажу: «Я триста!». Але від евакуації відмовляюся, бо розумію: маю виконати завдання», – пояснює захисник.
Наші перейшли великий ліс, і тут на зв’язок вийшов Говорун – боєць із іншої бригади: «Пацани, заберіть! Я триста». Рудольф вирішив: хай там що, а хлопця треба рятувати. Він розділив групу: частину відправив прикривати товаришів, з іншими пішов забирати пораненого.
«Говорун тим часом рухався нам назустріч. Півтора кілометра він проповз на руках, із перебитими ногами! – провадить Рудольф. – Ми підхопили його і понесли, намагаючись не звертати увагу на ворожі fpv над нами. Пройшли кілька метрів – скид із дрона, завмерли. Трохи вперед – знову вибух. По краю посадки нас так лупило КАБом, аж дерева вгиналися. Сіли перечекати четвертої ранку, тоді давай з останніх сил бігти. Раптом бачимо – над нами знову дрон. Ми – в посадку. Дрон скидає вибухівку, і та не розривається. Гукаю: «Пацани, значить, маємо жити!». Ми донесли пораненого до машини і помчали в село. Я приїхав, зсунувся з пікапа, у браму постукав, впав лицем униз і все, сил дійти до хати вже не було».
«Плакав від щастя, що ще побачу дітей»
Наступного дня підійшло підкріплення, і Юрій зміг поїхати на лікування, якого після двох контузій дуже потребував. Завдання командира він виконав, прикрив бійців, ще й урятував життя побратима.
«Пам’ятаю, як їхав у пікапі, дивився в небо і плакав від щастя, що живий, що ще побачу дітей…» – зізнається захисник.
За роки війни Рудольф втратив багатьох побратимів.
«Я просто вигорів. Колись плакав, а тут висох повністю. Мимоволі втрати вже стали частиною життя. Як командир, не маю права показати слабкість, бо це відразу передається пацанам і демотивує. Навпаки, кажу їм, що за всіх наших полеглих побратимів треба лупашити ворога ще більше».
Самому Юрію поки що щастило. Впевнений: це завдяки молитвам батьків, дружини, друзів.
«Мене вже разів 16 мало задвохсотити. Уявити лише, осколок від 120-ки (міномет калібру 120 мм – ред.) Оресту за 70 метрів влучає прямо в артерію. А від мене летіло за сім метрів – і жодного осколка! Або сиджу, поряд кружляє ефпівішка. Проказую «Отче наш» – і вона забирається геть. Навряд чи це військове везіння. Гадаю, мене рятують молитви близьких. Але хтозна, скільки ще тих кредитів залишилося»…
Курська операція дала свій результат, переконаний боєць.
«Пацани із Покровська дзвонили, казали, що реально вдалося відтягнути частину російських військ на Курщину. Бо ті дуже перли на Донецькому напрямку. Тож на деякий час це дало доволі непоганий результат. До того ж весь світ був шокований тим, що Україна залізла до тих чортів. У них на кордоні пише: «Граніца Расії священна і нєпрікосновєнна». А ми «прікоснулісь», і то нормально, – усміхається Рудольф.
