З початку війни в Україні від мін постраждали 1087 осіб. Фото: ШІ
За час повномасштабної війни сотні мирних громадян України стали жертвами мін і снарядів, що не розірвалися. А враховуючи величезні площі «забруднених» територій, кількість постраждалих лише збільшуватиметься. Найгірше, що людям, які дістали каліцтва, доводиться не тільки адаптуватися до нової для себе реальності, а й вести боротьбу з чиновницькою байдужістю, домагатися надання належної медичної допомоги, шукати кошти на існування. І з подібною проблемою сьогодні стикається величезна кількість людей з інвалідністю. У розрізі майбутньої відбудови країни, для багатьох українців стає очевидним, що не так має бути вибудувана підтримка людини, яка потребує допомоги.
У цьому матеріалі «Новини Донбасу» розкажуть про труднощі, з якими змушені стикатися люди, які отримали важкі каліцтва від вибуху мін. А також про необхідність організації найкращих заходів соціальної підтримки, здатних повернути вразливій категорії громадян віру в завтрашній день.
«Коли я зробив крок, пролунав вибух»
Роман Прокуда підприємець із Харкова. Він один із тих, кому вдалося вижити після зустрічі з протипіхотною міною. Чоловік працює на власному автомобілі-евакуаторі. Того трагічного для себе дня Роман отримав заявку на евакуацію машини швидкої допомоги, яка підірвалася на протитанковій міні неподалік Балаклії. Водій «швидкої» загинув, а фельдшер отримав травми. Трагедія сталася за кількасот метрів від дороги поруч із посадкою під високовольтною лінією електропередач. Ділянку перед цим перевірили сапери, після чого поїхали. Роман Прокуда залишився один. Завантаживши автомобіль на евакуатор, він обійшов транспорт, щоб ще раз усе перевірити.
«Коли я зробив крок, пролунав вибух. Виявилося, я наступив на протипіхотну міну, присипану землею за 30 сантиметрів від колії. Вибухом мені відірвало ліву стопу. Перебуваючи в шоковому стані, я доповз до кабіни автомобіля і витягнув американську аптечку, яку мені подарували військові. У мене не було досвіду надання першої допомоги, тільки бачив навчальні відеоролики», — розповів «Новинам Донбасу» Роман.
Роман Прокуда підприємець із Харкова. Фото: особистий архів
Та все ж чоловікові вдалося накласти турнікет і зупинити кровотечу. Каже, головне було не піддаватися паніці. Надаючи сам собі домедичну допомогу, Роман не переставав тиснути на клаксон, сподіваючись, що військові, які привели його на місце, від’їхали не далеко і почують. Але на сигнал прийшов чоловік, який проходив повз: чи то грибник, чи то лісник. Фактично йому Роман і зобов’язаний порятунком свого життя. Дізнавшись, у чому справа, чоловік побіг за військовими, щоб покликати їх на поміч. Якби допомога не нагодилася вчасно, каже Роман Прокуда, він би стік кров’ю, бо крім стопи, у нього була глибока рана на стегні.
Постраждалого доставили в лікарню, де надали необхідну медичну допомогу. Чоловік згадує, що, перебуваючи в лікарні, відчував сильну депресію.
«Я закрився. Уникав спілкування з друзями та товаришами. Проте був радий, якщо люди виявляли щиру підтримку. Не потрібно питати, чим допомогти, достатньо прийти та просто поговорити ні про що. Уже це допоможе відвернути від гнітючих думок. Адже коли залишаєшся зі своїми думками наодинці, починаєш думати, що нікому не потрібен… Я постійно твердив собі, що я живий, що не ущербний», — розповів чоловік.
Нескінченні довідки та складнощі з медициною
Виписавшись із лікарні, Роман Прокуда зміг не тільки пересуватися самостійно, а й навіть повернувся до роботи. Щоправда, звикати було важко, бо травмована нога вже не могла діяти як раніше. Безоплатно зробити потерпілому дорогий протез могли тільки при оформленні групи інвалідності. І тут Роман зіткнувся з проблемами. З часу травми минуло понад два роки, а інвалідність чоловік досі не отримав через бюрократію в МСЕК (медико-соціальній експертній комісії). Роман каже, що його буквально «футболили» по різних установах і кабінетах. За весь час він зібрав стопку документів, зокрема від ДСНС, МВС, СБУ.
«Ось один з епізодів. У МСЕК вимагали документ про те, що подія зі мною була офіційно зафіксована. Коли я прийшов у поліцію, ті на мене втупилися квадратними очима. Після чого сказали, що для цього їм потрібно отримати запит від адвоката. І мені довелося наймати адвоката, який направив відповідний запит і отримав від поліції документ про те, що було зафіксовано випадок мінно-вибухового поранення. Я приніс довідку в МСЕК, а ті мені кажуть, що на звороті має стояти штрих-код, а у вас його немає. І так у них з усім», — розповів Роман.
Роман Прокуда підприємець із Харкова. Фото: особистий архів
Без документів про групу інвалідності чоловік має регулярні неприємні зустрічі зі співробітниками ТЦК, які його зупиняють і яким він щоразу змушений демонструвати пошкоджену ногу. Звісно, каже Роман, він міг би заплатити грошей і йому б оформили всі документи, про що постійно натякали чиновники. Однак він принципово нікому не хоче платити.
«Я ж не п’яний потрапив під поїзд. Я виконував свої обов’язки. Бажання виїхати за кордон не маю, хоча це і можна було б зробити, маючи інвалідність», — зазначив він. Роман каже, що з хамським ставленням, якого він зазнав, стикаються сьогодні багато людей, які оформляють інвалідність, зокрема військовослужбовці. Він вважає, що так бути не повинно. Нагадаємо, що Верховна Рада України підтримала в першому читанні законопроєкт про ліквідацію МСЕК. Як зазначають у МОЗ України, функції МСЕК з 1 січня 2025 р. тепер передадуть кластерним і надкластерним лікарням.
Необхідність якісної медичної допомоги — ще одна важлива складова. На жаль, достатніх коштів на медичну допомогу в державі не виділяють, через що пацієнти ризикують зіткнутися з тяжкими наслідками. Простежити це можна на прикладі пролежнів. Це некроз м’яких тканин, який виникає внаслідок постійного тиску, і може призвести до інтоксикації та навіть смерті. Як розповіла «Новинам Донбасу» голова Донецької обласної організації Всеукраїнської організації Спілки осіб з інвалідністю України Надія Поламарчук, найчастіше від пролежнів страждають люди, які отримали травму хребта. Особливо серед них сьогодні багато військовослужбовців. Пацієнти, за її словами, не відчувають нерівність поверхні й можуть заробити пролежні навіть перебуваючи в лікарні.
«При цьому медперсонал часто не знає про таку небезпеку та її наслідки. У лікарні Івано-Франківська одного пацієнта з пролежнями прооперували та виписали менш ніж через півтора місяця. У результаті в нього одразу розійшовся шов», — розповіла вона. Надія Поламарчук вважає, що державі необхідно спрямовувати додаткові кошти на лікування пролежнів і підвищення якості медицини загалом, а також докладати зусиль для кращої інформованості медперсоналу.
Мрії про стабільний заробіток
Можливість заробляти дає змогу людині з інвалідністю не тільки мати фінансову незалежність, а й почуватися повноцінним членом суспільства. Однак із працевлаштуванням є великі складнощі. Житель Харківської області Сергій Л. втратив обидві ноги, коли наступив на розтяжку в лісосмузі. Чоловік вижив, але тепер змушений пересуватися на інвалідному візку. Джерелами доходу Сергію, у якого I група інвалідності, слугує пенсія в розмірі 2,3 тис. грн, а також тимчасові підробітки за комп’ютером. Нашому виданню він розповів, що мріє знайти постійну роботу.
«Якби в мене було офіційне працевлаштування з належним соцпакетом, я б тоді не потребував пенсії. Я сам міг би себе забезпечувати. Але знайти роботу не вдається, хоча я розіслав уже безліч резюме», — повідомив Сергій. За його словами, коли роботодавці дізнаються про його групу, то під різними приводами відмовляють у працевлаштуванні. Молодий чоловік засмучується, що в Україні не створено дієвих механізмів працевлаштування людей з інвалідністю, принаймні тих, що мають І групу, як у нього. Сергій упевнений, що такі люди могли б принести країні велику користь, працюючи, приміром, операторами на виробництві, у кол-центрах, за комп’ютером тощо. Тим паче в умовах, коли в Україні не вистачає працездатного населення.
Підтримка не для всіх
Потрібно зазначити, що певні механізми сприяння працевлаштуванню людям з інвалідністю в Україні все ж таки є. Існує обов’язкова квота з працевлаштування. Також роботодавцям виплачують компенсації за обладнання інклюзивних робочих місць для людей з I та II групою інвалідності. Є програми підтримки започаткування або розвитку бізнесу. Утім, далеко не все з переліченого виконується належним чином і може надати робочі місця всім охочим. Адже для отримання тієї ж компенсації в розмірі 15 і 10 мінімальних зарплат за створення робочого місця для людей з I і II групою інвалідності роботодавець повинен спочатку витратити власні гроші. А враховуючи труднощі з наповненням держбюджету, існують небезпідставні ризики з поверненням коштів. Хоча в Міністерстві економіки зазначають, що за рік за програмою компенсації вдалося працевлаштувати 1013 людей з інвалідністю, зокрема ветеранів. Водночас кількість людей з інвалідністю в Україні становить понад 3 млн осіб.
Дивним виглядає і той факт, що на тлі розмов про необхідність кращої підтримки осіб з інвалідністю держава чомусь припиняє фінансування організацій, які мають для цього необхідні ресурси та досвід. Взяти, приміром, Українське товариство сліпих (УТОС). Ця добровільна громадська організація з 1933 р. допомагає людям з порушеннями зору у соціалізації та працевлаштуванні, і на сьогодні об’єднує до 30 тис. громадян. Однак минулого року Кабмін своєю постановою припинив фінансову підтримку УТОС, про що йдеться на офіційному сайті організації.
Своїм рішенням уряд у підсумку залишив без держпідтримки спеціалізовану мережу бібліотек для людей з порушеннями зору, будинки культури, клуби, гуртки самодіяльності та спортивні секції, реабілітаційний центр. Уся ця соціальна інфраструктура дуже допомагала у реабілітації, можливості соціалізуватися, спілкуючись із людьми зі схожими проблемами. Крім того, до Верховної Ради до другого читання готується законопроєкт 5344-Д, який, за заявою УТОС, звільнить велику кількість роботодавців приватного сектору всід обов’язку працевлаштовувати людей з інвалідністю. Також пропонується скасувати податкові пільги для сотень підприємств, громадських об’єднань осіб з інвалідністю, які сьогодні забезпечують роботою тисячі людей з інвалідністю.
Хоча у держорганів своя правда. Щодо питання фінансування УТОС та інших громадських об’єднань осіб з інвалідністю, Рахункова палата раніше проводила аудит, і дійшла висновку, що механізм фінансування потребує вдосконалення, оскільки були претензії до використання держкоштів. У Мінсоцполітики зазначили, що з урахуванням рекомендацій Рахункової палати, зокрема, щодо перегляду та оновлення бюджетних програм, було проведено їхню оптимізацію: кілька бюджетних програм у підсумку об’єднали в одну. Щодо законопроєкту 5344-Д, то в Мінсоцполітики заявляють, що, навпаки, прагнуть створити більш сприятливі умови для працевлаштування осіб з інвалідністю. Крім того, пропонується створення нових соціальних підприємств захищеного працевлаштування, першочерговою метою яких є інтеграція людей з інвалідністю в активне життя.
Зазначимо, що фінансові та законодавчі обмеження відбуваються на тлі того, що кількість людей, які втратили зір через військові дії, зростає високими темпами. За даними НСЗУ, які публікує Мінсоцполітики, тільки за 7 місяців 2023 року медики зафіксували 19 тисяч діагнозів повної або часткової втрати зору в громадян, що більше, ніж за весь 2022 рік.
У розмові з «Новинами Донбасу» заступник голови УТОС Михайло Новосецький розповів, що значну частину своїх витрат організація фінансує власним коштом завдяки своїм підприємствам, де більша частина працівників — люди з порушенням зору. Інфраструктура кожного з 51 підприємства обладнана спеціальним чином.
«Держава виділяє гроші на працевлаштування ветеранів, зокрема тих, які втратили зір. При цьому пропонується соціальні підприємства засновувати з нуля або ж створювати для ветеранів з інвалідністю спеціальні робочі місця на інших підприємствах. Але це великі кошти. І чи не краще переоснастити вже наявні підприємства, спеціально створені під сліпих?» — розповів Михайло Новосецький.
За його словами, обладнання підприємств УТОС давно застаріло, і якби держава виділила кошти на переоснащення, вона б тільки виграла. Адже тоді підприємства будуть конкурентоспроможними, що дасть змогу людям з інвалідністю платити вищі зарплати й у підсумку забезпечити роботою більшу кількість громадян, які своєю працею допоможуть державі.
***
Проблема розмінування не закінчується одним лише очищенням територій від вибухонебезпечних предметів. Це комплексний процес, що вимагає всебічної підтримки населення. При цьому труднощі, з якими сьогодні стикаються люди з інвалідністю, демонструють значні проблеми в системі соціального захисту. Михайло Новосецький вважає, що причиною тому є недостатнє розуміння ситуації з боку влади всіх рівнів.
«Якби в управліннях соцзахисту, департаментах соцполітики, Мінсоцполітики — були присутні люди з інвалідністю, то можна було б розраховувати, що до тебе хоча б проявлять участь. А так про твої проблеми навіть слухати не хочуть», — підсумував він.
Але є й позитивні тенденції. На сьогодні дедалі більше українців говорять про необхідність позитивних змін усередині країни. Про потребу створення таких умов життя, за яких найбільш незахищені категорії громадян не відчували б себе покинутими, і могли б розраховувати на гідну підтримку. Розуміння необхідності змін — це вже перший крок до створення кращого майбутнього.
