Не розумію чоловіків, які ховаються – рекрутер ТЦК розповів про свою військову службу
Олег Семко, інструктор відділення рекрутингу та комплектування П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП, головний сержант, розповідає:
«У 2022-м працював за кордоном – у Будапешті. На заводах Самсунг монтували систему пожежної безпеки. Офіційно працював, платив податки. Практично оформив вид на проживання в країні. Та ранком 24 лютого, дізнавшись новини, зателефонував директору і попросив розрахунок, щоб повернутися в Україну.
Мене ніхто не зрозумів – а в нас чоловіків 30 було з України. Були хлопці із Сум, які вже знали, що танки під Сумами. Вони не знали, чим зможуть допомогти рідним, якщо повернуться. А я – знав.»
Негайно повернутися в Україну Олега спонукало розуміння, що його допомога та військовий досвід, отриманий у 2014-2015 роках у лавах 1-ї танкової бригади, потрібні у захисті країни.
Тоді, на початку збройної агресії росії, ще у березні 2014-го пішов добровольцем, покинувши престижну роботу в Полтаві. Відслуживши рік, демобілізувався та з головою занурився в роботу, щоб забезпечити дружину, двох доньок та сина, які чекали вдома.
«Тож і 2022-го, не зволікаючи, виїхав до України, щоб добровольцем долучитися до війська. Добирався складно – декілька діб. До Полтави приїхав уже вночі, переночував у знайомого. Ранком вирушив додому на Диканщину.
Знав, що тривожна валізка була зібрана ще з 2015 року: форма, берці, броня, шолом, аптечки. Приїхав додому, поцілував родину, з ними годинку посидів – і поїхав мобілізовуватися.
Дружина плакала. Ну а що – вона знає, що я такий і по-іншому б не міг вчинити. Поїхав на Полтаву одразу – це вже було 27 лютого, тоді бригади були сформовані, резерв був дуже великий. Але я достоявся, мені запропонували в 13 стрілецький батальйон – я погодився. І за пів години по тому батальйон вже сформували», – розповідає головний сержант.
Перший виїзд підрозділу був 1 липня – на Харківщину, в район Богодухова. Олег виконував завдання на блокпостах. У жовтні батальйон виїхав на Донеччину, в напрямку Соледара. Були в Костянтинівці, у Бахмуті.
«У Бахмуті прийшов ротний і сказав, що потрібні добровольці – ті, хто будуть заходити перші на нульові позиції. У нас увесь взвод підняв руки – ми всі були вмотивовані. Але зайшла інша рота. А нас перекинули в Мирноград – там навчалися тактики. Інструктори зі 110-ї бригади навчали дуже добре – тактика, медицина, штурмові дії», – згадує воїн.
В Олександрополі неподалік Нью-Йорка виконував бойові завдання у складі кулеметного розрахунку разом з Президентською бригадою. До ворожих позицій було метрів 800. Там, згадує головний сержант, побачив, як може злагоджено працювати військо. Якщо ставало дуже “гаряче”, завжди підтримувала наша арта, ефективно подавляючи ворожий натиск.
«8 січня ми зайшли на позиції, які мали утримувати. Десь кілометрів за два від нуля нас висадили, поділили на дві групи і ми пішки тихенько зайшли у свою посадку. Ну, посадка це гучно сказано – там від дерев залишилося місиво. Це був навіть не “нуль”, а “мінус нуль” – до росіян метрів 100. Там не було бліндажів, всі були розбиті, окопи були перебиті. Тому що постійні обстріли – дрони, міномети, танки.
Я був старшим позиції. На морозі при -19 ми намагалися почистити траншеї, щоб можна було хоча б навкарачки пересуватися. Грілися в маленькій ямці по черзі – мали маленькі окопні свічечки, які не так давали тепло, як психологічну підтримку», – розповідає військовослужбовець.
Він та його невелика група – загалом шестеро воїнів – трималися добу. Вдосвіта отримали повідомлення, що в бік їхньої позиції рухається ворожий підрозділ.
«Коли аеророзвідники підняли в повітря дрон, то виявили, що ворог переважає чисельністю: три десятки росіян проти шести наших відчайдух.
Українські захисники билися несамовито. Я згадую, що “пригостили” противника щільним вогнем з автоматів, з сусідньої позиції побратим підтримував нас прицільним вогнем з гранатомета. І цей штурм вдалося відбити – покинувши на полі бою загиблих і поранених, ворог відступив.
Нам, можна сказати, пощастило: поки ми там були, їхня техніка до нас не дійшла. Перед нами було дві російських бехи спалених, тож вони побоялися знову лізти», – зазначає військовий.
Натомість противник взявся “розбирати” позицію з мінометів. Одного з воїнів поранили. Розуміючи, що на такому холоді без медичної допомоги шансів у побратима дуже мало, Олег передав командуванню інформацію про потребу в терміновій евакуації та отримав наказ виходити.
«Дорогою до точки евакуації група потрапила під черговий інтенсивний обстріл – не дійшовши метрів 20 до сусідньої позиції, поранення дістали усі. Мені уламками сильно пошкодило ноги. Перебило ахіллові сухожилля, міг тільки повзти. Але доповз, товариші мене витягли, відправили на евакуацію. І потім було 8 місяців постійного лікування. Мені і зараз важко ходити – так нормально все і не зрослося. Завжди в машині тримаю ціпок», – зізнається воїн.
Ротний запропонував перевестися в зенітний підрозділ. «Але це був би тягар для хлопців – я на платформу навіть не залізу. А ще ж ящики треба тягати – в екіпажі усі взаємозамінні мають бути. Тому служив у частині, ходив у наряди», – пояснює Олег.
Після проходження ВЛК з висновком про непридатність до бойової роботи головний сержант Семко отримав наказ про переведення на військову службу до П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП в Диканьку на посаду інструктора відділення рекрутингу та комплектування.
Серед його обов’язків – проведення агітаційної роботи серед військовозобов’язаних чоловіків щодо переваг служби за контрактом. А також інформування молоді про вступ до вищих військових навчальних закладів.
«На контракт ідуть переважно чоловіки віком 25-35 років. Серед переваг контракту – по-перше, те, що військові проходять навчання за кордоном. Також мають можливість обрати бригаду та посаду для служби. Обирають переважно за тим принципом, що йдуть в підрозділи, де вже служать друзі, родичі.
Не так давно прийшов хлопець 20-річний і сказав, що хоче в морську піхоту. Обрав 35 бригаду. А в мене там служить зять і племінник, який теж, до речі, пішов 20-річним на початку повномасштабного вторгнення. То я зідзвонився, запропонували цьому хлопчині посаду – він вже закінчує БЗВП і збиратиме та ремонтуватиме дрони, бо дружить з технікою», – розповідає військовий.
«Я не розумію чоловіків, які ховаються. Мужики по 30-40 років – в самому розквіті, їм би воювати, а вони вдома за жіночі спідниці ховаються. Але якщо в людини немає совісті – ти ж йому своєї не додаси.
Маю надію, що наступить якийсь переломний момент у свідомості громадян і буде як у 22-му. Тоді була велика гордість за наш народ, коли стояли черги до ТЦК з людей, які пішли захищати країну. Люди розуміли, що це потрібно, і просто піднялися й пішли. Тому що ніхто нашу землю не захистить, крім нас.
У моєму взводі служив виконавчий директор дуже солідної європейської фірми, він пішов добровольцем. Таких прикладів багато – і це спростовує ворожі наративи, що в нас “тільки бідняки воюють”», – підсумовує Олег Семко.
