Військовий з Чернівців Віталій Бакрев після втрати ноги на фронті вирішив розпочати свою справу. Спочатку чоловік відкрив за власні кошти магазин квітів і святкового оформлення в Магалі. Проте нещодавно Віталій створив студію яскравих емоцій у Чернівцях за кошти мікрогранту «єРобота. Власна справа».
Про історію бійця та його справу – в «МБ».
«Мені подобається робити приємне людям»
Студію Віталій відкрив нещодавно, у липні. На це від держави отримав 250 тисяч гривень.
«Я думаю, цей бізнес зараз дуже актуальний. Хочеться розбавити темряву, яка є в нашій країні. Люди зараз дуже змінилися і стали злими. Ідея створити таку студію зародилася давно. Мені подобається робити щось приємне людям, і я це зробив своєю справою. Хочу, щоб люди дарували одне одному приємні емоції, дарували щось. Не обов’язково лише близьким, як-от дівчині чи мамі. Достатньо подарувати квітку незнайомій людині – і в неї одразу покращиться настрій. Це здається дрібничкою, але в цьому щось є», – зазначає військовий.
Чоловік назвав студію «Фенікс». Такий позивний він мав у війську.
«Я йшов до війська добровольцем, раніше зброю в руках ніколи не тримав. Проте розумів: твоє життя під загрозою і ти знищуєш ворогів – змінюєшся. Якщо вже змінюватись, то тільки на краще. А міфічний єгипетський птах, який із попелу перероджується – найкращий символ цього», – каже чернівчанин.
Віталій уже найняв на роботу співробітників, які продають його товари й просувають бренд.
«У мене найкраща команда. Якщо не брати до уваги фахові знання, то це ще й дуже гарні люди, майже ціла родина – мама і дві дочки, а їхня бабуся допомагає мені з юридичними питаннями. Я один, а проблем дуже багато, не все встигаю, тому вони мені допомагають», – зазначає військовий.
В асортименті магазину є квіти, гелеві кульки, подарункові бокси, м’які іграшки, сувеніри, подушки з різними приємними написами.
«Плануємо ще розширити асортимент, зокрема продавати канцелярські товари. Сподіваємося масштабуватися, щоб була мережа. І, звісно, хотілося, щоб чимала частина доходу йшла на ЗСУ», – ділиться військовий.
Як зазначає чоловік, грант від «єРоботи» йому суттєво допоміг.
«Весь товар, окрім квітів, я купив за грантові кошти. Також меблі, полички, оренда приміщення, маркетингові послуги, майже – усе для запуску бізнесу покрили грантові кошти, навіть залишився запас», – говорить В. Бакрев.
Мета Віталія – дарувати людям тільки позитивні емоції.
«Деякі психологи говорять, що всі українці – ветерани війни, бо вся країна воює. І це на нас позначається, як ти не намагайся осторонь триматися, воно тебе торкнеться. Війна тривала, ворог сильний, тому треба працювати над своїм психологічним станом. Упевнений, що ця студія допоможе людям почуватися краще», – запевняє військовий.
«Після 24 лютого терпець увірвався»
Віталій на початку великої війни у 24 роки пішов добровольцем на війну. Спочатку був розвідником, потім – кулеметником.
«До цього я зброї в руках не тримав, хоч раніше й тягнуло в зону АТО/ООС. Проте після 24 лютого терпець увірвався. Через знайомих зв’язався з добровольчим батальйоном «Карпатська Січ». Мене цікавило одразу піти воювати. Я отримав те, що хотів. Перед нулем лише кілька днів тренувань, хлопці з досвідом щось розповіли про зброю – і все», – згадує перші тижні війни Віталій.
Військовий воював спочатку на Київщині, потім – на Харківщині, де й отримав поранення під час наступальної операції.
«Наш батальйон оточив ворожу роту між двох лісосмуг, вони натомість викликали підкріплення. По нас майже дві доби стріляли танки. На той час засобів у нас було мало – кілька мінометів 80-го калібру та один 120-й, випущений ще в 1949 році. Прикрити нас не було кому. Поруч прилетів танковий снаряд, осколки посікли мені обидві ноги. Проте при пам’яті залишився, болю не відчував, тому вів бій і далі», – каже В. Бакрев.
Праву ногу Віталій втратив, через що потім довго лікувався в Латвії, Львові, Німеччині й зараз пересувається на протезі.
«Я сподіваюся, що повернуся до хлопців. Не знаю, чи мені це вдасться, бо я хочу бути боєздатною одиницею, а не тягарем. Ходжу поки що на милицях, бо нога ще після операції заживає. Побратими гарно підтримують мене. Вони самі там під обстрілами сидять, а тут питають: «Братику, як ти?» – говорить військовий.
