Заслужена артистка України та провідна акторка Івано-Франківського драмтеатру Галина Баранкевич понад 15 років була незмінною Дарусею у легендарній виставі за романом Марії Матіос “Солодка Даруся”. Лемкиня у третьому поколінні, співачка, щаслива мама і дружина, активна поборниця української мови, викладачка і навіть політикиня – все це про неї.
Про це пише “Галка” з посиланням OBOZ.UA.
Галина Баранкевич розповіла, чому ніколи не прагнула до кінокар’єри, чим її зачепила співпраця з лідером “Океану Ельзи” Святославом Вакарчуком та на чому тримається шлюб із відомим актором Олексієм Лейбюком. Про гастролі на нині окупованих територіях, російську мову в Івано-Франківську, навмисний розподіл України на схід і захід – в ексклюзивному.
– Галино, чому провідна акторка Івано-Франківсього драмтеатру, на відміну від багатьох ваших колег та вашого чоловіка, не знімається у фільмах та серіалах?
– У мене так складається життя, що коли ставлю перед собою мету – я до неї йду. Нічого не вдається з першого разу. От навіть якщо проаналізувати: у 18 років потрапила в театр – і одразу головна роль! До того ж ще і співачка, батьки підтримують, красивий чоловік – це все оманлива картинка. Зазвичай люди думають, що все приходить до тебе тут і зараз, захотіла – вже є! Насправді те, що інші бачать збоку про мою творчість чи особисте життя, – це все проплакане, вистраждане, омріяне, продумане.
Тому всі мої досягнення – це довгий і важкий шлях, але я тішуся, що всі цілі, які досі ставила перед собою, певною мірою досягнуті.
Щодо кіно, то в мене не було мети потрапити туди. Ми якось розмовляли з моїм однокурсником та колегою, актором Романом Луцьким. Я його запитувала: “Ромчику, як ти потрапив у кіно? Якось у тебе все так класно склалося в цьому плані!” На що він мені відповів: “А що ти зробила для цього?.
Він, ще будучи студентом, збирав анкети, фото і нас заохочував, мовляв, їду до Києва, на кіностудію, давати свої дані. Інтернет ще не був такий поширений тоді. Людина робила кроки. І не так просто він потрапив туди. Очевидно, я ще такі кроки не робила (усміхається). Знаєте, мені чомусь здається, що моє кіно прийде до мене після 40 років. Колись мій вчитель казав мені: “Ну не Джульєтта ти!” (сміється). Я цей факт прийняла.
Навіть моя театральна доля складалася так, що я дуже часто грала старших за віком героїнь. Якщо не помиляюсь, то Марія Василівна Матіос розповідала, що в її романі “Солодка Даруся” головній героїні 45 років, яку я почала грати в 21! (сміється). У наступній виставі за її романом “Нація” я граю бабусю Марії Матіос Юльяну – це її трохи змінена історія про жінку, у якої було вже шестеро дітей! Мабуть, за всю мою театральну кар’єру були лише дві героїні мого віку, одна з них – це Оксанка з “Ніч перед Різдвом”. Можливо, мене обрали, бо я добре співаю.
Але, чесно кажучи, я не особливо хвилююся стосовно того, що мої колеги, мій чоловік знімаються, а я ні. До прикладу, інший мій колега, Олексій Гнатковський, по суті, знявся в своєму першому фільмі та одразу став суперзіркою! Тобто знову ж таки, не кількістю, а якістю. І те, чим я зараз займаюся, мені поки що вистачає” (усміхається).
– Я пам’ятаю вас на сцені ще у 2008 році в ролі Дарусі, дівчини, яка, переживши сильний стрес, стала несповна розуму й оніміла. Ви настільки переконливо грали, що якось після вистави Святослав Вакарчук підійшов до вас із питанням, чи ви розмовляєте. Як стільки років вдавалося вживатися у цю нелегку роль?
– Знаєте, все приходить з віком… Те, що я грала в 21-25 років і після 30, насправді це були дві різні Дарусі. Технічно ми бачимо ту саму картинку, але розуміння тієї проблематики приходить лише з віком. Я зіграла Дарусю понад 300 разів, тут хочеш не хочеш, підкладаєшся під свого персонажа, що, власне, і роблять актори. Це їхня зброя, водночас це їхнє страждання. Вони через персонажа можуть говорити про свої особисті емоції, трагедії чи радості. Через роль ти можеш зробити певну сповідь, певне очищення.
Взагалі театральне мистецтво настільки унікальне. Це про тут і зараз. Не вдається однаково зіграти одну і ту ж виставу. Глядач, можливо, сам того не усвідомлюючи, стає учасником, партнером, від якого також багато чого залежить. Навіть від регіону, в якому ти граєш, залежить – в Івано-Франківську, Львові чи Києві. Якось ми мали можливість виступати на нині окупованих територіях, де нас дуже гарно приймали і реагували на зовсім інші речі. Тобто все йде в сукупності.
Але зігравши так багато разів, розумієш, що потрібно щось у житті змінювати. Це як у співаків чи музичних гуртів. Є один хіт, і всі хочуть, щоб ти співав тільки його, хоча в тебе можуть бути тисячі інших пісень.
Я розуміла, що мені потрібна пауза, вчасно завагітніла (усміхається) і зараз, коли я вже мама, є такий момент, що відчуваю – починаю скучати. І мені це подобається! Тому що роль Дарусі для мене – святе, те, що не можеш робити в півноги, як то кажуть. Але звісно, що часом зігравали і людські фактори – лінь, втома… Коли настрій такий, що хотілося б просто полежати перед телевізором (сміється). Тоді потрібно було пропрацювати всі суглоби, м’язи, щоб кров забурлила в організмі, зрушити всю цю справу!
– Часом не після тієї вашої розмови зі Святославом Вакарчуком ви приєдналися до його політичної партії “Голос”? Чи не плануєте ще колись повернутися до політики?
– Так, я представляла цю політичну силу на виборах в Івано-Франківську. Насправді це вже мені говорили люди, причетні до політики, що, мовляв, я користуюся повагою в місцевих жителів, бо вони моніторили мою історію, їм сподобались сторінки в моїх соціальних мережах. Хоча мені доповідали, що характеризували мене як красиву, а значить, недалекоглядну. Я думала: як же все-таки стереотипно люди мислять.
Коли почалися політичні перегони, у мене було непогане охоплення, навіть посіла четверте місце, тобто десять тисяч людей у Франківську віддали голос за мене, хоча я навіть не мала коштів на піар-кампанію.
За свій короткий досвід у політиці я зрозуміла, що творчим людям там складно. Бо хоч вони такі фантазери, але це люди дії і збирають до себе таку ж команду, а коли дуже багато залежить не від тебе, то важко. Занадто ми щирі та ранимі. І наскільки наш український народ зневірений: поки ти артист, тебе ще люблять, але тільки ти ступаєш на стежку політики – тебе вже автоматично ненавидять. Бо я отримувала повідомлення, мовляв, навіщо це мені, втратиш свого шанувальника. Хоча, звісно, бувало, що хвалили. Я була змушена це все приймати, слухати.
Пізніше мені пропонували йти на місцеві вибори від “Голосу”, але я відмовила. На той момент у мене почалося планування весілля, я переключилась на інші речі”.
– Яким у політиці видавався вам Святослав Вакарчук?
– Місія Святослава Вакарчука полягала в тому, що він приїздив у міста підтримувати кандидатів. Усі наративи, про які він говорив, були мені близькі, подекуди навіть романтичні і дуже європейські. Головним посилом була людина і все, що навколо неї. Це було для мене найціннішим. Але насправді романтики рухають цим світом, тому що було б усе цинічно, якби не було таких людей. Бо коли мрієш про щось нездійсненне, робиш кроки, то такі речі залишаються надовго.
– Ви отримали пропозицію одруження на Кіпрі. Які враження склалися від цього острова? До прикладу, мене там дратувала російська мова на кожному кроці. А ще дісталося помешкання, де на холодильнику п’ятигривнева купюра була прикріплена до магніта із зображенням Красної площі!
– Ми були там майже п’ять років тому. І тоді, хоч і дико зараз звучить, це була норма. Ми звикли, що так є – на українському телебаченні російською мовою вели концерти, програми, за кордоном кажеш, що ти from Ukraine, а тобі: “Russia?”. І треба було виявити бажання, щоб пояснити, що Україна – це окрема країна.
Зараз це тригерить. Коли йду з малюком десь гуляти, то в мене враження, що я десь у Донецьку. Якось поїхала в кемп-тренінг до Яремчі, там всі наповал розмовляють російською! Виходжу з автобуса, інші дівчата також виходять. Підбігає якась жіночка до них із туристичної палатки, дає флаєри та цікавиться, звідки ті. Поки дівчата намагалися відповісти ламаною українською, їх перебили з вигуками: “Ой, вы тоже русскоязычные! А я из Запорожья!” Пізніше дізналася, що вона там живе ще з часів ковіду і прекрасно володіє українською мовою, але в такий спосіб втирається в довіру.
– Але звернула увагу, коли переглядала ваш відкритий урок з учнями в школі, ще до повномасштабного вторгнення, що ви не розділяли Україну за мовою. Пояснювали їм, що ми всі українці, просто не всі розмовляють українською мовою. А кажуть, що захід України досить принциповий у мовному питанні.
– Я тоді говорила це на основі наших гастролей у зоні АТО. Коли ми грали виставу “Нація” в ще не окупованому Донецьку, їздили на Луганщину, до Харкова. Також колядували, щедрували, грали уривки з вистав нашим хлопцям в АТО у 2015 році, а вони навіть толком не знали, що таке Свята вечеря, як готується кутя. У нас це з молоком матері передається, а в них це забрали. Коли нас почула офіціантка в ресторані, почала плакати та запитувати, звідки ми знаємо ці пісні?
На Луганщині ми ставили виставу “Нація”, де розкривається тема виселення на Гуцульщині, до нас підійшли дві жінки. Одна бібліотекарка, інша – вчителька, і казали, що їм не так все розповідали. Коли ми запитали, чи усвідомлюють вони, що їх обманювали, то почули стверджувальну відповідь.
Що мене вразило в Харкові – так це ідеальна чистота. А все через підхід, як її досягнути. Люди, які живуть на вулиці, збирали сміття, приносили його на вагу, і їм або давали гроші, або їжу. Ще пригадую, як всю ніч до нього добиралися, а нас вранці не хотіли заселяти в готель, бо ще не час. Тоді прямо з приймальні мера зателефонували на рецепцію, мовляв, як нас приймають, ми ж запрошені гості, то нас майже одразу поселили.
Ще їхали якось у таксі в Харкові, водій почув українську мову, обернувся до нас і спитав: “Девочки, почему вы так нас не любите?”. Ми почали його допитувати, звідки він це взяв. На що отримали відповідь – з телевізора! Ще тоді я зрозуміла, що телевізор – це велике зло, інформацію з нього треба фільтрувати.Нас свідомо роз’єднували, не давали спілкуватися з різних причин – і Голодомор, і виселення, і вбивства, розстріли тощо. Але сучасні люди мають між собою спілкувати.
Вони приїжджали зі сходу до нас на свята, ніхто їх не ображав, не стріляв, а були люди, які щиро переконані, що у нас так.
Коли ми виходили з автобуса, було помітно, що працівники будинку культури нам не раді. Але ми починали спілкуватися, щось жартувати – вони одразу змінювалися! Можливо, я занадто романтизую їх, але мені вони здавалися такими простими, такими щирими, які хоч і приходили на наші вистави з певною ненавистю, та все ж захотіли розібратися. Це свідчення того, що телебачення і влада не хотіли, щоб ми дружили, і дуже багато років над цим працювали. А тепер маємо те, що маємо, і від цього дуже боляче. Скільки крові пролилося, щоб українці усвідомили, наскільки вони помилялися…
– До речі, коли готувалася до інтерв’ю, звернула увагу на один нюанс. У 2020 році на своє весілля ви обрали сукну білоруського виробництва. Якби виходили заміж тепер, чи стримав би вас від купівлі факт, що виробник – це союзник нашого ворога? Чи вважаєте, що це не має вагомого значення, адже багато українців, для прикладу, слухають російські пісні і дивляться російські фільми?
– Однозначно стримав би! У нас не повинно більше бути короткої пам’яті, тому що якщо ми далі будемо толерувати, слухати російську музику, дивитися їхні відео, купувати їхню продукцію, то нічого ніколи не вийде. Так, я теж споживала, бо не споживали хіба одиниці, але зараз я розумію, що це табу. Я працюю зі своїми студентами, вимітаю русизми з їхніх голів, а вони просто вкорінені!
Дивуюся людям, які в сьогоднішній ситуації не мають того гонору, що у поляків, де гордо звучить: я є поляк! І ти йому не навішаєш лапші!
Чомусь була якась схибленість на їхній літературі! Та нічого там такого геніального немає! Ну талановито, але чому одразу вєлікая?! Чому я ніколи не чула, щоб французи чи португальці казали, які вони великі? Так себе нести!
Однозначно, що наявний комплекс меншовартості. Тобто мене обстрілюють, вбивають мій народ, моїх друзів, на стометрівці портрети людей, яких знала особисто! Росіяни ґвалтують, знущаються, то я краще вже японську вивчу, але вас я не хочу знати! Це ж наскільки себе треба не поважати! Але це, знову ж таки, повторюсь, питання гонору, якого мені не відбавляти, можливо, через моє лемківське коріння.
– Ви лемкиня у третьому поколінні. Ваша бабуся була виселена, чому присвячено проєкт лемківської пісні “Вигнані з раю”. Що вам відомо з історій вашої сім’ї про походження лемків та чому важливо досліджувати це питання?
– Знову повертається біль від цього питання. Бо те, що відбувалося з лемками, відбувається зараз з усіма українцями. Це для мене повторення історії. Наша прогавина в тому, що ми це дозволили.
Для моєї родини це болюча тема. Моя баба, мамина мама, в 11 років була виселена з села Верховня Велика. Це приблизно в районі Закопане (відомий гірськолижний курорт на території Польщі. – Ред.) аж на Луганщину. Людей з гірської місцевості, як худобу, “товарняком” перевозили за тисячі кілометрів. Спочатку всі думали, що це плітки, ніхто не вірив. А хто повірив, ще встиг зібратися та емігрувати в Канаду, у США тощо.
Операція “Вісла” вже була кінцева зачистка, коли просто викидали з хати! Моїх висилали після підписання 9 вересня 1944 року договору. На збори дали години три. Моя прабаба мала четверо дітей та була вагітна п’ятою, загалом народила на світ дев’ять дітей. Так ось, на Луганщині їм дали стару хату, притому, що на території сучасної Польщі вона могла дозволити собі няню. Мало того, що люди пережили такі трагедії, коли, де відчеплювали вагон, там вони і залишалися, місцеві ще з них знущалися! Проблемою було також те, що їм забороняли говорити про виселення, змушували казати, що вони самі захотіли переїхати, тому в результаті вони мовчали, щоб не брехати.
Коли діда забирали до війська, баба навіть думала піти втопити дітей і себе на річці, наскільки важкий був психологічний стан. Але йшов якийсь військовий і сказав, що він її допоможе, що діда не заберуть. І справді допоміг. Були випадки, коли через депресію люди переставали їсти і так йшли з життя. Слава Богу, моя родина вижила, змогла асимілюватися, побудувати свої сім’ї, отримати освіту. Аж через три роки вони повернулися на захід України, поселилися під Бурштином, досі є прадідівська хата, в ній проживає його сестра. Моя баба завжди казала, що вони хотіли бути поближче до дому. Тобто все життя людина жила з відчуттям, що вона не вдома.
Я в дитинстві не дуже вникала, хоча знала, що її лемчихою називали. Вже на одному фестивалі у Польщі дізналася, що на Луганщині були цілі села, які розмовляли лемківською мовою, що схожа на українську і польську, та все ж ближча до української. Їх, власне, тому і виселяли, бо вони були незручні та патріотичні. Поляки за радянської влади боялися, що вони робитимуть бунт.
Зараз я молюся, щоб всі люди, які втратили свої домівки, змогли повернутися туди, де вони зросли, бо земля гріє… Знаючи історію своєї родини, я ніколи не була потенційною емігранткою, навіть коли їздила просто на відпочинок. Мені завжди потрібно десь два дні, щоб адаптуватися, що я не вдома (усміхається).
– Ви також викладачка акторської майстерності та були експерткою Українського культурного фонду. Як усе встигаєте?
– Я люблю робити те, що мені подобається, люблю виклики. Зараз поле діяльності ще розширилося з появою дитини, тепер я ще й мама. До того ж пробую на досить серйозному рівні режисерську діяльність та написання сценарію для Національного Гуцульського ансамблю “Пісні і танці”, де новий художній керівник Василь Шеремета хоче відродити колектив, хоча він на хорошому рівні, один із небагатьох в Україні. Тож мій кваліфікаційний рівень піднявся (усміхається).
У мене є давній проєкт, який розпочала ще в 2016 році, – музична феєрія “Легенда Святого Різдва”. До того ж є ще один проєкт з моєю колегою, вже подругою Ксенією Пранничук, “Етноформація”, який на 70% наповнений лемківським матеріалом, бо лемки хоч і не мали своєї землі, у них була величезна культурна спадщина. Тому наша місія – її відродити. Для мене це своєрідна данина своїй родині.
Але знаєте, більшість лемківських пісень раптом стали українськими народними, тому ми хочемо розповідати про них правду, бо багато навіть в Україні не знають, хто це. Мрію зробити фестиваль лемківської пісні в Івано-Франківську, частково у мене вже є напрацювання, бо перше, що шукається, – це гроші (сміється). Хотіла б почати з рідного міста, а потім – хто знає, можливо, поїдемо з програмою до Європи.
– Та найголовніша ваша роль на сьогодні – роль мами. Як змінилося ваше життя з появою сина?
– Я наче вдихнула ковток свіжого повітря. Це дуже очікувана дитина, я навіть змушена була пройти певний момент лікування, щоб отримати це благословення. Можливо, тому що я вже доросла і свідома мама, мені вдається поєднувати материнство з роботою. Ну і психологічно я була налаштована, що це не буде просто. Як співав Святослав Вакарчук: “Хіба хтось казав тобі, що буде легко?” (усміхається). У театрі я пішла в декрет, бо все б не подужала, це точно. Для мене дитина на першому місці, і головне, що мені є кому допомогти.
– У ваших інтерв’ю ви наголошували, що на першому місці завжди сім’я і що важливим для жінки є вийти заміж. Звідки у вас такі цінності? Адже зазвичай у творчих людей буває навпаки.
– Я дуже люблю свою роботу, але це робота. Вважаю, що жодна кар’єра, незважаючи на те, що багато розвиваюся, не може замінити дитячий сміх вдома, обійми чоловіка, затишок. Найкращий варіант – коли вдається все поєднувати. І поки мені це вдається, я щаслива, а далі побачимо (усміхається).
Раніше я досить скептично ставилася до людей, які казали, що вони чайлд-фрі, а зараз їх розумію. Знаєте, краще бути чайлд-фрі, ніж приводити дитинку на світ, а вона не отримує належної любові та уваги. Вона росте зла і потім починає мститися, знущатися, булити. Дитина потребує любові. Та що дитина! В мене он собака і кішка як потребують любові! Всі хочуть, щоб їх обняли, поцілували (усміхається)”.
– Ваш чоловік Олексій Лейбюк (“Дух Різдва”, “Чому я живий”, “Покоління”, “Памфір”. – Ред.) також актор. Які плюси і мінуси у подружньому житті, коли обоє належать до одної професії?
– З плюсів – це розуміння, тому що людям не з нашої професії важче розуміти, як не заважати людині розвиватися. Також є можливість порадитися. Щодо мінусів – то я не знаю сімей, у яких би не було труднощів, суперечок, моментів, через які навіть можеш поплакати. Як виявилося, коли хтось починає розвиватися, зазвичай це жінка, чоловік може їй заздрити, його може це дратувати, пригнічувати.
Але мені здається, що це не від професії залежить, а від спільної готовності йти далі вперед. Ми з Олексієм намагаємося, коли є моменти суперечок, непорозумінь, проговорювати ці теми.
Стосунки – це праця, і часто вони не лише прикольні. Бо якщо це справді близька людина, то вона може сказати тобі те, що, може, ти не хочеш почути, але така людина відверта з тобою. Вона скаже: “Галю, ти зараз вчинила дуже некрасиво, я думаю, тобі варто попросити вибачення”. А людина, яка лицемірить, буде кивати головою, а говорити за спиною. Зі мною це не проходить, у мене одразу опускається театральна завіса (сміється).
– Чи плануєте працювати за вашою другою освітою – фармацевткою? То була мрія ваших батьків? Як думаєте, чи будете перекладати власні мрії на вашого сина?
– Батьки хотіли, щоб я була лікаркою. Я їм казала, що, можливо, колись закінчу медичний університет. Вони вирішили піти назустріч і дозволили обрати ту професію, про яку мріяла.
Я часто отримую запитання від людей, чи мій син також буде актором, на що відповідаю, що він буде бізнесменом (сміється). Тобто я вже щось там на нього перекладаю. Звісно, це жарт. Я хочу, щоб моя дитина займалася тим, що буде приносити йому користь, задоволення і гроші. Якщо він захоче бути слюсарем, хай буде, чи юристом, чи артистом. Просто що таке бути артистом і з якими труднощами доводитиметься стикатися, я знаю.
Я хочу чути свою дитину, тому що в свій час мої батьки мене чули, це для мене дуже важливо. У цьому плані у мене повна реалізація, у мене доля не зламана. Якби вони змусили мене бути лікаркою, а я стала поганою спеціалісткою? Чи не працювала за своєю професією? Є тисячі таких людей. Чи колись пов’яжу своє життя з фармацевтикою? Не знаю, можливо, як буду мати фінансове підґрунтя і думати, куди ж подіти гроші, то відкрию аптеку (усміхається).
Коли у нас із Олексієм було весілля в локдаун коронавірусу, все було закрите, я зрозуміла, що моя акторська професія не потрібна, люди обходяться без театру, а от без аптеки ні! Тому я всім бажаю пробувати різні шляхи, бо ніколи не знаєш, що тобі знадобиться. Зараз такий світ, що володіти однією професією трішки оманливо.
До прикладу, мій чоловік навчався на бухгалтера, він сам робить усі фінансові звіти. Окрім того, що він актор, ще й підприємець – створив дитячу майстерню, де займаються діти від 6 до 16 років. У мене там є група. Мої учні мріють про театр і кіно, хай пробують, чи це їхнє, бо це не так просто. А ще просять знімати з ними TikTok, і я знімаю. Бо їм має бути цікаво зі мною, потім вони радіють, що піднімаю їм перегляди. В такі моменти думаю: я провчилася п’ять років на театральному факультеті, закінчила медичний університет, фармацевтка-провізорка за другою вищою освітою, а мушу TikTok знімати. Але так диктує сьогоднішній ринок (усміхається).
– Що б вам ще хотілося реалізувати у житті?
– Я колись багато планувала, все записувала, але маючи сьогоднішню реальність, лише в думках можу щось запланувати. Коли вже змирилась, що кожен прожитий день – це безцінно. Першим пунктом останні два з половиною роки стоїть вижити.
Хотілося б реалізувати все наплановане, творче, те, що є в душі, не боятися робити ці кроки. Колись я більше обдумувала, боялася, але тепер життя настільки непередбачуване, складне, що треба встигнути реалізувати задумане. Але основні мої пункти – це молитися і вижити.
