25-річний Іван Гулейчук на позивний “Електронік” з гірського села Кути на Прикарпатті добровільно приєднався до лав ЗСУ у перші дні повномасштабного російського наступу. Чоловік — тоді ще 23-річний — не так давно повернувся з роботи за кордоном і після короткої перерви планував поїхати знову. Втім першого березня 2022 року пішов у військкомат.
Будівельник за освітою Іван має хобі, пов’язане з електронікою — звідти й позивний. Досвід роботи з дронами отримав ще до війни, але за цим спрямуванням служити одразу не вдалося. Про свій шлях, мотивацію й ситуацію на фронті зараз — читайте в інтерв’ю головного редактора “Галки” Романа Турія, записаному з “Електроніком” у Донецькій області.
– Як ти потрапив на Донбас і взагалі на службу?
– На службу пішов у перші дні війни — якраз ніхто не знав, що, куди й до чого. У військкомат пішов першого березня, другого вже був в Коломиї на розподільчому і так склалося, що ще тоді цікавився FPV. Підходив до командирів, казав: “Можу, вмію, хочу”. Відповідали, що нема куди.
Потрапив до бригади зв’язківців — ми тоді були в Малині під Києвом, звільняли його від росіян. Потім вони відійшли, а ми ще деякий час там були, а далі нас закинули на Донбас, і так фактично тут на Донбасі ми вже понад два роки.
– Що ти робив перед початком великої війни?
– За професією я будівельник, а електрика, електроніка — це моє хобі. Вчився по будівельному напрямку, працював за кордоном — якраз по електриці, мені дуже сподобалося. Незадовго до початку війни приїхав з-за кордону й у планах було їхати далі працювати.
– Скільки тобі було років на початок війни?
– 23. Зараз мені 25.
– Ти пішов як — зі знайомими, друзями?
– Якраз зі знайомих, у більшості, ніхто нікуди й не йшов… В принципі й дотепер є такі, хто нікуди не йде. Я пішов, бо вдома сидіти не моє — не зміг весь цей час дома висидіти, знаючи, що тут хлопці.
У закритих стінах боятися — це не вихід.
Я відправив сестру з дітьми за кордон — вона не хотіла, щоб я йшов на війну. Тільки вона перетнула кордон, я у військкомат.
– Що тебе мотивувало?
– Захищати країну, не сидіти на місці, бути корисним.
– Як почався твій шлях з безпілотними системами?
– Хотів цим шляхом піти від початку, але не було варіанту, не було можливості — хлопці там, на Житомирщині, лише починали літати. Потім нам перекинули на Донбас, сюди ми приїхали так само з підрозділом зв’язку.
Тут бійці нам сказали – “перед вами теж були хлопці зв’язківці, а за місяць їх кинули у піхоту”. Кажуть: “Дивіться, аби у вас такого не було”. І за три дні розпорядження, що нас зі зв’язком перекидають, і так я попав у 108 батальйон — у піхоту. Побував трошки на позиціях і зрозумів, що то не моє. У розмові з командуванням сказав, що хочу корисним бути, а не просто сидіти в окопах. Так почався мій шлях саме у польотах.
Мене відправили на навчання з хлопцями в Дніпро й ми вивчилися на “матрац” (дрон DJI Matrice – ред.). І день у день майже рік ми працювали на виїздах, а далі плавно на FPV почали літати. У ролі інженера вже почав ремонтувати й налаштовувати дрони, і тепер, як старший по FPV, продовжую цим займатися.
– Також літаєш?
– Так. FPV – це моє хобі було ще до початку війни. Літав ще до початку війни, тому й хотів цим займатися. Я тоді думав: “Чому “мавіками” літають, а FPV не використовують?”.
Якби ця тема розвивалася від початку війни — ми б вже напевно перемогли.
Але склалося, як склалося. Спочатку я налагоджував дрони, а потім поранення дістали пілоти, тож і літати почав з побратимом Ігорем.
Працювали на Куп’янському напрямку: день-ніч там літаєш, приїжджаєш, ремонтуєш й налаштовуєш дрони, пакуєш машину, їдеш назад, знову літаєш. І так по колу, поки не дали людей. Тож зараз переважно займаюся налаштуванням.
– Так напевно мудріше, коли один підрозділ готує дрони, а інший літає?
– Тут дуже багато нюансів, немає такого, що ти дрон налаштував, прошив і все. Кожен нюанс може вилитись в те, що дрон просто або впаде, або, не дай Боже, вибухне в руках пілота.
– Що для тебе є оцінкою твоєї результативності? Що тобі додає наснаги?
– Першим ділом — це коли є хороше обладнання, на якому працювати можна. Коли я можу забезпечити хлопців так, щоб вони працювали й давали результат. Була ситуація, що не було нормального обладнання, а тепер, завдяки волонтерам, закупили ретранслятори, станції на купу тисяч гривень, і тепер вже реально хлопці літають.
Літають по окопах, залітають в бліндажі й маємо результати — це кайф.
А коли приходять дрони хороші, ми тут їх ще покращуємо.
– Як ви, до речі, покращуєте, що мається на увазі?
– Моє найулюбленіше — це дрони, зібрані на кухні, які додають сивого волосся. Коли до тебе приходить дрон й він або взагалі не налаштовний, або налаштований так, що перевертається у повітрі.
Часом простіше було б тут зібрати дрон з нуля, ніж те, з чим доводиться гратися.
А коли приходять хороші дрони, там, по-перше, ставимо свою плату активації, яку я ще розробив рік тому і використовуємо до сьогодні. Також міняємо відеопередавач, управління, щоб можна було літати під РЕБом.
– Якщо говорити зараз про Вашу майстерню, в яких кількостях готуєте дрони?
– Все залежить від того, скільки нам видали дронів. Останні півтора-два тижні у нас розхід дронів невеликий, але на тиждень приблизно 70 FPV може йти спокійно. А 70 дронів підготувати — це купа часу й трошки людей бракує, хто може допомагати. Мені дали помічника, то трохи почали розрулювати ситуацію.
– Є ще потреба в розширенні? Є можливості, охочі?
– Є велике бажання розширятися, бо роботи багато. Чим більше буде дронів, тим більше буде роботи, треба буде помічників — це все в планах, командири мої розуміють. Чекаємо на толкових людей, з якими можна буде щось нормальне побудувати.
– Яка зараз ситуація на фронті з того, що ти бачиш? Наскільки легко застосовувати дрони й наскільки сильна протидія від росіян?
– На рахунок протидії, вони дуже оперативно все виконують. По-перше, коли вони рік тому почали “Орлани” (російський багатоцільовий безпілотний авіаційний комплекс – ред.) використовувати, всі сміялися, мовляв, от дурні. Ніфіга подібного, вони якраз не дурні: у них Китай через паркан, їм поставити комплектуючі легше, вони крадуть технології, використовують на рівні держави їх. Тепер почалися їхні картонні, дерев’яні дрони. Не так давно один такий дрон доганяв наших хлопців, але вони встигли вибігти — його приглушив РЕБ, і він 5 метрів не долетів до машини.
Йдеться про РЕБ, на який, серед іншого, “Галка” спільно зі своїми читачами зібрала 600 000 гривень.
А по дронах — так само вони все виконують. Може не дуже якісно, але масово.
Один не долетів — долетить п’ятий.
Дуже сильно вони на нашому напрямку використовують РЕБи, причому стаціонарні, бо видно по багатьох підрозділам, що просто тупо картинка пропадає — це дуже погіршує роботу.
Рахується класним, коли 40% дронів долетіло в ціль, 60% – взагалі ідеал.
Тепер процентовка падає, бо ти летиш без картинки, ти не можеш долетіти.
– І ви вивчаєте, намагаєтеся зрозуміти, як покращити?
– Міняються частоти — це все час, гроші.
Приходить той же дрон, зібраний на кухні. Щоб він в наших реаліях літав, треба мінімум поміняти управління, відеопередавач — це від 100 доларів. Це все треба закупити, розібрати, поміняти, тому це ще й час.
Коли приходять дрони однакові, гарно налаштовані від людей, які в тому розуміються, які їх випробували у тилу — нам тут мінімум роботи.
– Як зрозуміти людині, яка хоче допомогти, які дрони купувати?
– Стосовно дронів на кухні, я знаю хлопців, які на своєму сайті виставляли перелік із посиланнями на комплектуючі, які людина може купити. За їхньою схемою можна було зібрати дрон, відправити їм, а вони налаштовували, тестували й тільки тоді відправляли на підрозділи.
А найкраще — у перевірених людей купувати, питатися в хлопців. Наприклад, у нас є мінімум двоє постачальників, які дрони роблять саме за параметрами й характеристиками, які потрібні нам. І коли вони приходять, ми мінімально доробляємо і відправляємо на позицію.
– Чи є в тебе відчуття, що зараз війна досить статична? Як у собі знаходиш ресурс щодня працювати?
– По-перше, моєю мотивацією є рідні й близькі у тилу — захищати їх тут, щоб росіяни не пішли далі, до наших будинків.
Друге — це те, що я розумію, що я тут, а хлопці в окопах і ми їх захищаємо звідси, щоб вони могли захищати нас там. Це найкраща мотивація, яка може бути.
– Що б ти сказав нашим читачам — своїм землякам?
– Підтримуйте наших хлопців чим можете. Часом до нас приїжджають волонтери, передають гречку чи інші крупи — воно тут ролі не зіграє. Якщо хочете допомогти реально, краще купити кілька комплектуючих на дрони. Питайтеся у хлопців, що потрібно тут.
Розмовляв Роман Турій
Фото автора та Сергія Мельниченка.
