В історіях України та Грузії (Сакартвело) багато спільного. Після визнання незалежності Росія всіма засобами намагається знову підкорити як українців, так і грузинів. І обидві країни не лише опираються, а й допомагають одна одній.
Коли грузини воювали в Сухумі 1993 року, Україна організувала гуманітарну місію, щоб урятувати 8000 грузинських біженців у горах. Водночас разом із грузинами воював український легіон. У 2008 році Україна постачала Грузії ППО і українські бійці знову воювали разом із грузинами. Коли в Україні відбувалась Революція гідності, грузини приїхали підтримати українців. Після початку повномасштабного російського вторгнення десятки грузинів вступили до Легіону і поїхали воювати в Україну. У Тбілісі в цей час збирали величезну кількість гуманітарної допомоги для українців, хоча влада воліла відмовчуватися. За опитуваннями АТС (дослідницька грузинська компанія – прим.ред.) 87% грузинів вважають війну в Україні своєю війною. Українці та грузини як ніхто інший розуміють одне одного.
Наразі в Грузії (Сакартвело) п’ятий тиждень проходять антиурядові та проєвропейські мітинги. Журналістка «Новин Донбасу», яка регулярно виходить на акції, зробила репортаж із Тбілісі та поговорила з двома грузинами та українкою про взаємодопомогу, війну та протести.
Як почався протест
Після виборів у Грузії (Сакартвело), результати яких, за даними опозиційної грузинської «Коаліції за зміни», були сфальсифіковані, перемогла проросійська партія «Грузинська мрія». Перші кілька днів у Тбілісі відчувалося напруження, яке не знаходило виходу. Відбувалися мітинги, ставилися намети, але мастаб цих акцій був не значним. Так було до 28 листопада, коли грузинський прем’єр-міністр Іраклі Кобахідзе заявив, що Грузія (Сакартвело) відмовляється від переговорів щодо вступу до Євросоюзу до 2028 року. Як жартують самі грузини, «опозиції не вдалося вивести людей на вулицю, за них це зробив Кобахідзе». Країна одразу вибухнула.
Того ж вечора біля будівлі парламенту в Тбілісі зібралася величезна кількість людей. Я також вийшла на протест. Пробираюся ближче до парламенту поміж людьми, але мені не вдається підійти близько – натовп дуже щільний. Намагаюся щось зрозуміти та побачити, але раптом чую:
— გაზი! Газі!
Натовп починає нестись від робокопів (так у Грузії називають співробітників спецназу, які беруть участь у розгонах мітингів – прим.ред), які вистрілили в нас капсулами зі сльозогінним газом. Нічого не бачу і відчуваю як стисло горло – так само робокопи розганяли акції проти закону про іноагентів у 2023 році. Людей дуже багато, мітингувальники заповнили собою більшу частину головного проспекту міста Руставелі. Натовп продовжує тікати, хтось падає.
— ნელა! Nela! – кричать один одному грузини, щоб ніхто не постраждав у тисняві. По-грузинськи це означає повільно.
Натовп сповільнюється. Треба відійти подалі, щоб продихнутись відносно свіжим повітрям. Після газу кожен вдих дається дуже болісно. Навколо всі кашляють, ми зупиняємось біля будівлі Опери. Декілька людей підстрахувалися і принесли із собою фізрозчин, який допомагає промити очі після газу. Людей із фізрозчином обіймають.
Протести у столиці Грузії Тбілісі, 2024 рік. Фото: Софія Атаманова, з особистого архіву
Я витираю сльози і намагаюся зрозуміти, що відбувається біля парламенту. Заходжу в Телеграм: когось після обстрілу газом відвезли на швидкій, спецназ когось побив. На акції протесту вийшли люди у містах із населенням менше 3.000 осіб. Уся країна протестує. Підписуюсь на нові грузинські телеграм-канали, адміни яких пишуть, що відбувається у місцях зіткнень із силовиками.
Фотограф Зураб
Повертаємось до парламенту, із середини натовпу нічого не видно. Знову намагаюся дізнатись новини з Телеграма, «Джавахадзе!» пише, що біля парламенту вже почалися серйозні зіткнення силовиків та протестувальників, застосовують водомети. Ми кричимо «Сакартвело Гаумарджос!» («Хай живе Грузія!» – прим.ред). Простояли до ранку, стало зрозуміло, що влада має намір жорстко придушувати протест, а грузини – стояти до останнього.
Протести у столиці Грузії Тбілісі, 2024 рік. Фото: Софія Атаманова, з особистого архіву
Вдома пишу близькій подрузі з Києва. Знаю, що вона зрозуміє моє рішення стояти поряд із грузинами на протестах як ніхто інший. Вона просить мене бути обережнішою і надсилає список того, що може мені стати в нагоді – захист та ліки, які завжди були з нею на Майдані. Якщо хтось і отримав «методички Майдану», то це я. Від адреналіну не можу заснути, вирішую погуглити автора каналу «Джавахадзе!». Його веде Зураб Джавахадзе, він фотожурналіст. До 10 років Зураб жив у Тбілісі, потім батьки відвезли його до Москви. Зураб тривалий час працював у Росії, знімав протести, висвітлював події на Кавказі. Потім їздив знімати Майдан і на фронт на початку війни 2014 року. 2022 року з родиною повернувся додому, у Тбілісі. Наразі він знімає протести в Грузії (Сакартвело) для свого телеграм-каналу.
Зураб розповідає, що бачив на Майдані десять років тому і що відбувається зараз у Тбілісі:
«Складно зараз це уявити, але у 2014 році можна було працювати у ТАСС в Україні, я навіть мав акредитацію від СБУ. Я приїхав до Києва ще до першого розгону протестувальників, все тільки починалося. Перший розгін я буквально проспав – виходжу з готелю «Україна» о 7-й ранку, а там навколо оточення і нікого. Після цього все закрутилося, далі було зіткнення на Банковій – я знімав там. До мене підбіг Беркут і каже: «Лягай!». Я ліг на землю, інстинктивно об’єктивом прикрив собі потилицю. Вони почали мене лупцювати вп’ятьох, мене врятували хлопці з внутрішніх військ, це призовники були. Поруч був Євген Малолєтка, йому кисть тоді зламали. Я підвівся, почав знову фотографувати, опинився за кордоном силовиків. Вони нещадно побили величезну кількість людей, усіх, до кого могли дотягнутися – і жінок, і людей похилого віку. Я зняв, як вони жінку за шию тягнуть і душать. Одна з фотографій з того дня була у двадцятці найкращих у «Таймс» за 2013 рік.
Протести у Києві на Майдані Незалежності, 2013 рік. Фото: Український інститут національної пам’яті
Українці після першого розгону не просто знову вийшли, їх було море – десь півмільйона. Я, як це побачив, став українофілом. Волелюбність українського народу вразила мене і захопила. Я завжди дружині кажу, що якби не Тбілісі, я до Києва поїхав би жити. Потім ще кілька разів їздив на Майдан. Я приїжджав до України, коли там Саакашвілі виступав. Він вийшов на Майдан і сказав: «Зараз Росія почне війну». Я дивився на обличчя людей навколо, вони були дико налякані, перешіптувалися, питали одне одного: «Про що він каже? Яка війна?». Українське суспільство не хотіло війни, і воно не було готове до цієї війни.
Міхеїл Саакашвілі на Майдані у Києві, 2013 рік. Скрин з відео-трансляції
Потім почалася війна, і я їздив на фронт. Одного разу я був прямо на лінії зіткнення і потрапив у бомбосховище з цивільними. Усі заснули, тільки ми з однією жінкою не могли спати. Ми розмовляли, вона сказала, що переїхала до Донецька з Ростовської області. Коли ще у Донецьку нічого не відбувалося, їй почали телефонувати родичі та казати, що в Україні бандерівці вбивають. Тоді, за її словами, вона й зрозуміла, хто все це затіяв. Вона сказала, що не розуміла, як і багато людей із Донбасу, до чого приведе референдум. Якби, ділилася вона зі мною, «я тоді знала чим усе закінчиться, я взяла б сокиру і зарубала б тих, хто цей референдум затіяв».
Я був свідком того, як один бойовик підійшов до літнього українського продавця на ринку. Людина у формі почала говорити, що вони сюди приїхали «ДНР» захищати. Цей українець просто в обличчя йому сказав: «Я ніякого ДНР не знаю. Я українець, я народився в Україні, і це завжди буде Україна. Не знаю, кого ви тут захищаєте, але точно не мене». Але я хочу сказати, що на Донбасі було багато тих, хто реагував інакше. Саме Донбас був тим місцем, де Радянський Союз особливо активно творив «радянську людину». І ця пропаганда, яка тривала десятиліттями, принесла свої плоди. Я ніколи не забуду шахтаря з Луганської області, який вступив до «батальйону СРСР». Він казав мені: «Ці хохли мені змушували українську вчити, а нахріна мені їхня українська?». Людина все своє життя прожила в Україні, і обурювався, що її змушували українську вчити.
Коли я їхав, я був певен, що через два тижні сепаратистів виженуть і все буде нормально. Я бачив настрої людей, багато хто був за Україну. Сепаратистів було небагато. Але потім прийшла російська армія і сталася дика трагедія. Мені було дуже шкода українців, я знав, що буде далі – моя країна через це вже проходила. У мене було відчуття, ніби папку Абхазія-Грузія обтрусили від пилу і просто змінили географічні назви. Абсолютно ідентичні сценарії».
Після початку війни в Україні у редакції з’явилася цензура. Зураб своєї позиції не приховував і в 2015 році за це його звільнили з ТАСС. Він залишився жити в Москві разом зі своєю дружиною та дитиною – дитині потрібне було постійне лікування, якого не було тоді в Грузії (Сакартвело). Зураб продовжував знімати – спочатку весілля, потім спортивні змагання. Але після початку повномасштабної війни вони продали нерухомість у Росії та переїхали до Грузії (Сакартвело):
«Я сприйняв початок повномасштабної війни як нове вторгнення Росії і в мою країну. Ми бачимо повторення нашої долі у тому, що відбувається в Україні. У Сакартвело одразу почали збирати дуже багато гуманітарки, приймали біженців, донатили українській армії. Свого часу українські добровольці воювали в Абхазії, і багато хто з них теж віддав своє життя, щоб зупинити Росію. Також багато грузинських добровольців вирушили до України воювати 2022 року і залишаються там досі. «Грузинська мрія» каже: «Якщо ми не прийдемо до влади, то почнеться війна». Насправді поки Україна стримує цю орду, тут жодної війни не буде».
Знищений російськими військами Бахмут на Донеччині з висоти пташиного польоту. Скрин з відео видання NYT
Зураб приєднався до проєвропейських протестів у Грузії (Сакартвело), він щодня виходить на Руставелі, веде репортажі у своєму телеграм-каналі:
«Зараз ми всією країною вийшли на протести, тому що ми знаємо, що Росія – це війна та етнічні чистки. Нічого, крім крові та болю, ми від них не побачили. Тільки членство в ЄС може врятувати нас від Росії, тому мітинги не припиняються вже п’ять тижнів і, сподіваюся, не припинятися й надалі. Інакше ми загинемо як нація. Зараз влада діє дуже схоже на те, як діяла проросійська влада на Майдані. З’явилися тітушки без будь-якої форми, які ловлять людей, використовують газ, гумові кулі. Робокопи готові йти на агресію через гроші. Моя знайома з поліції розповіла мені, що за день розгону їм платять 1000 ларі – це великі гроші для Грузії (це близько 15 тисяч гривень – прим.ред).
Ми всі задовбалися від спроб Росії затягти нас назад до Радянського Союзу – вже тридцять років минуло, а ми все ще в цьому борсаємося. Я дуже пишаюся своєю країною, яка вийшла на вулиці відстоювати своє майбутнє».
Протести у столиці Грузії Тбілісі, 2024 рік. Фото: Софія Атаманова, з особистого архіву
Практично з першого дня на Руставелі та найближчих вулицях почали виростати барикади зі сміттєвих баків та всього, що протестувальникам вдалося знайти поблизу. Кожну нову частину барикад люди зустрічають оплесками. На барикадах грузини стоять на першій лінії перед робокопами – опіки від газу вони отримують сильніші за багатьох. Пробігаючи між барикадами, щоб передати на кожну з них протестувальникам фізрозчин для очей, чую «Без бою» Океан Ельзи – разом із грузинами співали її на все горло. Силовики постійно намагаються руйнувати барикади, але замість однієї виникають три нові. Навколо хтось постійно приносить нові матеріали, все йде в хід. І поряд із барикадами, і просто по всьому проспекту палають вогнища – вночі на вулиці вже холодно, ми гріємось біля них. Особливо це необхідно тим, кого видавлюють від парламенту водометами. Біля багать постійно хтось сушить одяг, а ті, хто не потрапив під воду, відразу знімають із себе сухі речі та віддають потерпілим. Хоча температура вже нижче нуля.
Протести у столиці Грузії Тбілісі, 2024 рік. Фото: Софія Атаманова, з особистого архіву
Робокопи з кожним днем стають дедалі злішими. Вони щовечора обстрілювали протестувальників величезною кількістю газових речовин, були і шашки, і капсули, і вода у водометах – після неї палило шкіру. Газу так багато, що можна подумати, що проспект накрив густий туман. Багато хто навколо, як і я, в будівельних масках і респіраторах – я навіть уявити не можу, як люди без захисту можуть тут перебувати. Коли бігаєш між людей з фізрозчином, багато хто негативно хитає головою і показує свої порожні пляшки. Газ за відчуттями змінився, вже було не тільки важко вдихнути повітря – після обстрілу досить довго паморочилось у голові. На обстріл газом грузини почали відповідати салютами. Спочатку їх запускали у будівлю парламенту, потім – відстрілювалися від силовиків.
Протести у столиці Грузії Тбілісі, 2024 рік. Фото: Софія Атаманова, з особистого архіву
Так відбувається не весь час, зазвичай увечері, коли всі лише починають збиратися, протест проходить мирно. Але ніколи не знаєш, коли розпочнеться розгін. В один із моментів затишшя я підходжу впритул до парламенту і помічаю знайомий прапор із символікою «Грузинського легіону», який воює в Україні. Я підходжу до нього, його тримає Зураб – він втратив обидві ноги, підірвався на міні в Харківській області. Ми встигаємо обмінятися парою фраз на суміші української та грузинської, я дякую йому, він ласкаво мені посміхається і каже «Це наш спільний ворог». Далі починається розгін, я втрачаю Зураба з поля зору.
Затримання стають з кожним днем все жорсткішими, робокопи почали ловити навіть випадкових перехожих. З’явилися тітушки, такі як були і на Майдані. Ночами протест розганяють на вулицях, а вдень людей б’ють біля будинків чи офісів, проходять хвилі арештів. Тітушки ходять і на мітинги – коли вони починають бити людей, поліцейські просто стоять поряд. На крики людей про те, що слід зупинити побиття, вони не реагують. Кобі Хабазі, ще одному бійцю «Грузинського легіону» тітушки розбили голову 4 грудня у головному офісі партії «Ахалі». За тиждень він знову повернувся на вулиці з перебинтованою головою. Насильство з боку силовиків не працює як метод залякування – чим більше поранених та затриманих, тим більше людей на вулицях.
Боєць «Грузинського легіону» Міро
Бійці Легіону були готові повним складом повернутися до Грузії (Сакартвело), але президентка Саломе Зурабішвілі сказала, що це призведе до військової ескалації з боку незаконного уряду. Один із найвідоміших бійців Легіону, Міро Ванадзе, у 2018 році переїхав із Грузії (Сакартвело) до України, щоб тренуватися як професійний боєць ММА.
Міро Ванадзе. Фото з його особистої сторінки у facebook
Міро став дворазовим чемпіоном світу зі змішаних єдиноборств WGFC та президентом Міжнародної Асамблеї грузинського народу. На початку повномасштабної війни він безкоштовно випікав грузинський хліб шоті для киян, потім зайнявся евакуаціями і став бійцем «Грузинського легіону». Наразі він проходить реабілітацію в Києві. Він розповів мені про своє ставлення до протестів у Грузії (Сакартвело) та про війну в Україні:
«Україна стала для мене другою домівкою. Коли почалася війна, я довго не думав вступати до Легіону чи ні. Я вважаю так: коли в країні війна, чоловікам совість не повинна дозволяти десь ховатися, доки інші гинуть у боях. Я пишаюся тим, що взяв участь у визволенні Київської області – був і в Ірпені, і у Бучі. Російські терористи вбили там величезну кількість людей, які не мали відношення до армії. Це були просто жителі Бучі, вони лежали мертві прямо на дорогах із зв’язаними руками. Це справжній геноцид українського народу.
Коли я йшов на війну, я знав, на що здатні російські тварюки. Сакартвело пережила те саме й у 1992-1993 роках, і у 2008 – сценарії однакові. Мені розповідали, як у Сухумі російські солдати відрізали голову грузинському бійцю і грали з нею як із м’ячем, як ґвалтували дівчаток 13-14 років. 1992 року росіяни вбили мого дядька в полоні. Тоді не було можливості так масово знімати та публікувати у соціальні мережі російські злочини, але зараз увесь світ побачив на що здатна Росія.
У нас спільний ворог. Вже понад 100 грузинів віддали своє життя за Україну. Як і ми зараз, українці нам допомагали воювати в Абхазії, за нас боролися бійці УНА-УНСО (Українська національна асамблея – Українська народна самооборона – прим.ред). Я захищав Київ разом із одним із тих бійців. Він 30 років тому допомагав моїй країні, тепер я його допомагаю. Для мене великою честю було битися разом із ним».
Коли почалися протести, Міро хотів поїхати до Грузії (Сакартвело), але він не має права зараз виїжджати. Плюс, за його словами, він дізнався від знайомих, що перебуває у списках на арешт за свою позицію та участь у «Грузинському легіоні». З України він постійно розповідає у своїх соцмережах та на ефірах у різних ЗМІ про те, що відбувається в Грузії (Сакартвело):
«Мені боляче за свою країну, ця так звана влада робить усе, щоб розірвати стосунки з Європою та зблизитися з тими, хто окупував 20% нашої землі, хто вбивав наших людей. Я, як президент Міжнародної Асамблеї грузинського народу, від імені всіх його членів, не визнаю цього уряду.
Ця проросійська влада застосовує терор проти грузинів. Я з гордістю дивлюся як виходять на протести не лише Тбілісі, а й Зугдіді, Кутаїсі, Батумі, Горі та багато інших міст. І бачу українок, які також ходять на наші мітинги – я їм дуже вдячний.
Я вірю у свою країну, своїх людей, я бачу, як тисячі людей борються за свободу. Ми обов’язково переможемо разом – Україна та Сакартвело. Наші історії дуже схожі, ми постійно боремося із цією проклятою імперією. Ми й надалі боротимемося – і тут, на фронті, і на вулицях у Сакартвело. Наші країни обов’язково стануть членами ЄС».
Протести у столиці Грузії Тбілісі, 2024 рік. Фото: Софія Атаманова, з особистого архіву
Перші днів десять кожен день протесту був справжньою битвою. Влада спробувала зробити все, щоб люди пішли з вулиць, але в них не вийшло. Після кожного нового витка насильства люди виходили лише активніше. Зараз салюти вибухають набагато рідше, протестуючі перейшли у фазу марафону – всі готові до тривалої боротьби за свою свободу.
По Руставелі вдень частково знову ходять автобуси, але більшу частину проспекту перекрито вже понад 20 днів. Кафе прибрали столики з вулиць – половину з них встигли розібрати на барикади. У дверях театру сліди від гумових куль, у будинках навколо вікна розбиті. Комунальники намагаються зачистити нескінченні написи на стінах, але марно – всі знають, що знаходиться під чорними квадратами, а поряд з ними з’являються нові гасла.
Щодня відбуваються різні марші – профспілкові, регіональні, студентські. Усі вони закінчуються у парламенту, перетікаючи в один великий безперервний мітинг. До вечора Руставелі повертається до звичного вже ритму життя – збираються протестувальники навколо людей із прапорами Грузії (Сакартвело) та Євросоюзу.
Українка із Криму Софія
Руставелі став справжнім містом у місті – ось стоїть медпункт у червоному наметі, його організували волонтери, біля будівлі Опери та ближче до метро щодня вечорами роздають гарячий чай, біля готелю наливають суп. Температура вечорами вже нижче нуля, в черзі за гарячим чаєм чую українську – кілька українок волонтерять на цьому пункті. Загалом багато українців, які живуть у Грузії (Сакартвело), ходять на мітинги як на роботу. Одна з них — Софія Атаманова, вона народилася і виросла в Криму. Після початку війни у 2014 році її сім’я принципово вирішила не їхати з окупованого півострова, не хотіли віддавати свій дім окупантам. Вдома завжди говорила українською, на стіні висів прапор і стояв бюст Тараса Шевченка. Сама Софія за кілька років переїхала до Києва, але постійно приїжджала до мами з братом. Коли почалася повномасштабна війна мама героїні таки виїхала до Києва, брат пішов служити до ЗСУ, а Софія переїхала до Грузії (Сакартвело):
«Перше, що я побачила в Сакартвело, – це величезна кількість прапорів. Я пам’ятаю, що першого дня я просто стояла і плакала. Я відчувала наче я приїхала додому. Коли грузини тільки чули українську, вони одразу кричали тобі «Слава Україні!». Тут багато хто пережив свою війну, коли грузини дізнаються, що я українка, вони починають розповідати свої історії про Абхазію. За майже три роки рівень підтримки людей не змінився. Я завжди відчуваю цю підтримку. Але уряд Сакартвело ніяк не допомагає нам. Вони дали тимчасове житло на початку 2022 року, але потім різко всіх виселили. Усю допомогу, яку одержують українці, це допомога від незалежних фондів та волонтерів.
Мені допомога не потрібна, я працюю в IT, тому я навпаки відразу ж почала допомагати тим, хто приїхав сюди з України. Я волонтерила на видачі гуманітарної допомоги, потім допомагала у будинках, які винаймали волонтери для вимушених переселенців. Я допомагала українцям адаптуватися та шукати роботу. Потім я почала займатися контентом для соціальних мереж. Якось я прийшла записувати історію жінки з Маріуполя, у неї загинув син у полоні під час теракту в Оленівці. Вона потім мені зателефонувала і сказала, що їй треба приїхати в Україну, щоб скласти тест ДНК. Без цього їй було неможливо повернути останки тіла сина. Вона просила просто знайти їй квитки, я хотіла купити їй їх за власний кошт, але їй допоміг український фонд».
Протести у столиці Грузії Тбілісі, 2024 рік. Фото: Софія Атаманова, з особистого архіву
Софія допомагала не лише українкам та українцям, які змушені були тікати від війни. Коли у Тбілісі 2023 року почалися протести проти закону про іноагентів, вона вийшла на вулиці підтримати грузинів. Раніше Софія займалася фотографією, тому вирішила, що найкращий спосіб допомогти – показати протести та насильство з боку влади:
«Я виходила фотографувати усі протести, які тут були. Після того, як я зробила перші знімки, я зрозуміла, що люди з різних країн хочуть знати, що відбувається в Сакартвело. А чим більший інтерес, тим більша підтримка. Пригадую момент, коли протестувальники намагалися потрапити на територію парламенту через бічні ворота, я все це знімала. Нас тоді добряче залили газом. Через кілька днів була ситуація, коли між поліцією та протестувальниками стояли двоє священиків, ОМОН почав рухатися і одному з батюшок прямо в обличчя пирснули газ із перцем. Тоді мені стало справді стрьомно.
Протести у столиці Грузії Тбілісі, 2024 рік. Фото: Софія Атаманова, з особистого архіву
Протести у столиці Грузії Тбілісі, 2024 рік. Фото: Софія Атаманова, з особистого архіву
У Криму я не стикалася із насильством з боку силовиків. На самому початку війни мені було лише 16 років, а потім у Криму нічого такого не відбувалося, жодних мітингів, просто залізобетонна окупація. Але я маю досвід спостереження за тим, як сильно впливає на людей російська пропаганда. У Сакартвело бачу дуже схожі інструменти впливу людей. 2014 року в Криму людей обробляли тим, що якщо ми не оберемо на референдумі Росію, то розпочнеться війна. Тут «Грузинська мрія» робить те саме – вони у своїй передвиборчій кампанії цього року використовували фотографії розбомблених будинків в Україні з підписом: «Якщо ви не оберете нас, то у Сакартвело буде війна». Багато грузинів справді злякалися. Часто водії таксі мені почали говорити, мовляв, якщо ми оберемо Європу, точно буде війна, але якщо налагодимо відносини з Росією – будемо у безпеці. А таксі – це найкращий спосіб зрозуміти, що відбувається в країні і у що люди вірять.
2014 року Росія захопила мій дім, 2022 – змусила мене виїхати з Києва з-під обстрілів, зараз ця імперія знову намагається мене вигнати, але тепер уже із Сакартвело. Очевидно, що українців почнуть виживати звідси, якщо правляча партія залишиться при владі. Порівняно з мітингами минулого року, стало справді страшно виходити – щодня ти виходиш на справжню боротьбу.
Першого ж дня я потрапила в середину натовпу. Руставелі – прямий та досить вузький проспект, я в якийсь момент просто відчула, що натовп мене несе. Нас закидали газом, ми всі задихалися. Люди буквально падали на землю від того, як вони наковталися цього газу. Ми дійшли до Опери, там змогли віддихатися. Я зустріла господаря квартири, яку я тут винаймаю. А йому вже за 80! Він сказав, що вік вже йому не дозволяє бути в самій гущавині протесту, але 9 квітня 1989 року він був у перших рядах.
Силовики стали жорсткішими, газу в рази більше. У воду, якою поливають із водометів, додають якусь хімію. Ми з другом один раз потрапили під водомет, біла підошва його кросівок після цього стала зеленою. У разі арешту мене у кращому разі депортують. Але я продовжу виходити разом із грузинами і знімати те, що відбувається. Коли ти там, ти відчуваєш таке єднання, таку силу. Грузія стала моїм другим домом. Мені здається, ніхто в світі так не любить українців, як грузини. Ми маємо багато перетинів в історії, наші країни знають, що таке війна, що таке окупація. Коли мені страшно йти на мітинг, я завжди нагадую собі, що мій брат зараз на фронті бореться за нашу свободу – як я можу не виходити на протести в Сакартвело? І тут, і в Україні ми боремося з тим самим ворогом».
Обстріл Харкова. Фото: ДСНС
Співробітники поліції, чиновники та журналісти з пропагандистських каналів залишають свої пости. Два найбільші банки Грузії (Сакартвело) об’єдналися і виділили п’ять мільйонів ларі на підтримку бізнесу та постраждалих людей. Малий та середній бізнес відмовляється співпрацювати з мерією Тбілісі, викреслюючи себе зі списків учасників міського різдвяного ярмарку. Активісти у відповідь збирають списки таких бізнесів, щоб люди могли підтримати їх покупками. Театри не працюють, концерти скасовуються – грузини купують квитки на заходи, яких не буде.
Робокопи та поліція поки що просто стоять на Руставелі. Очевидно, влада сподівається, що протест затихне, якщо не розганяти людей. Але не лише у Тбілісі акції не закінчуються – вся Грузія (Сакартвело) продовжує протестувати. ბრძოლას ყოველთვის აქვს აზრი – боротьба завжди має сенс.
За даними грузинських правозахисників, на сьогоднішній день було затримано понад 450 осіб, близько 300 з них зазнали тортур з боку силовиків.
За підтримки “Медіамережі”
