“Мій син вже третій день народження в полоні відзначає. В “ДНР” його засудили за надуманими звинуваченнями на 24 роки”. Так починає розмову про сина мешканка Запоріжжя на ім’я Наталя.
Її сина звати Максим, йому 28 років. Він навчався на енергетичному факультеті Запорізької інженерної академії. Після здобуття вищої освіти пішов в армію і залишився служити в Нацгвардії. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим перебував в Маріуполі і став на оборону міста разом з побратимами.
“9 березня 2022 року він написав “Мама, я живий-здоровий. Це Максим”. Написав з чужого телефону. А 12 квітня 2022 року потрапив у полон”, — розповідає Наталя.
Вже потім, від побратимів сина, вона дізналась, що ще до полону Максим отримав осколкове поранення і його було евакуйовано на завод Ілліча.
“Знаю, що на позиціях, які були поблизу із Максимом, були тяжко поранені хлопці і мій Максим допомагав їх евакуювати хоча на той момент і сам був поранений”, — розповідає.
Про те, що син потрапив в полон її сповістило керівництво військової частини, де служив Максим. Відтоді родина почала пошуки.
“Читала російські пабліки, спілкувалась з тими, кого звільнили. Я дізналась що він був в Оленівці. В кінці травня, перед терактом, його вивезли на територію рф. Але інформація до нас надходила із запізненням. Коли в Оленівці стався теракт, ми дуже переживали, бо думали, що він там. Потім я його знайшла в Тверський області. Було відео з допитів і була стаття про нього, де зазначалось, в якому СІЗО він перебуває”, — ділиться змучена мати.
Вона згадує, як в червні 2022 року їй наснився сон, в якому її син просив про допомогу.
Трохи згодом Наталя знайшла інформацію, що Максим перебуває в Мордовії, в колонії, яка відома тим, що там сильно б’ють наших хлопців, катують струмом, собак натравлюють. Там оборонець Маріуполя знаходився впродовж 2-3 місяців. Далі його вивезли в Донецьку область.
“Спочатку в Горлівку його відвезли, де був 14 днів “на ямі”. Не знаю, що це означає, але так мені сказали і потім ще три дні в бараці. Після того його відвезли в Донецьке СІЗО і далі був суд. Точніше, судилище. 1 грудня його засудили на 24 роки начебто за вбивство мирного жителя. Насправді це не так. Його водили на допити, його катували і змушували говорити те, що треба. Але наші хлопці не вбивали мирних людей, а навпаки — віддавали свої пайки людям. Більше того, його засудили за ст. 356 російського кримінального кодексу. Це жорстоке поводження з мирними жителями на окупованих територіях. Але Маріуполь на той час не був окупований”, — каже Наталя.
Коли син був в Тверській області, вона отримала через Міжнародний Червоний Хрест від сина лист.
“Написано все стандартно: “Все добре, нас кормлять…”, — каже.
Жінка бачила фотографію сина в якомусь російському Телеграм-каналі, зроблену під час так званого суду. Її Максим був змучений, на обличчі були якісь рани.
Наталя говорить, що повернути сина можна лише в рамках обміну, але поки жодного із хлопців, яких засудили в днр, ще не звільнили.
“Вся надія на те, що він буде обміняний. Але засуджених не обмінюють. Ще жодного засудженого не вдалось повернути назад. Ми хочемо, щоб це питання якось вирішилось на державному рівні, але Росія не хоче міняти боронців Маріуполя, яких засудила”, — говорить.
Кілька разів на місяць Наталя їздить в Київ на зустріч з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, бере участь у зустрічах в Координаційному штабі, ходить на акції і все це для того, щоб нагадати світу про українських військовополонених.
Родини захисників Маріуполя звертаються також і до міжнародних організацій та представників інших держав з проханням допомоги звільнити незаконно засуджених оборонців.
