Понад два роки Кирило Семінюк пробув у дитбудинку в тимчасово окупованому Росією Скадовську. Туди хлопчика з інвалідністю вивезли зі спеціалізованого закладу в Олешках. Нині дитину вдалося повернути. Вдалині від дому хлопчик забув рідну мову та отримав окупаційне свідоцтво про народження. Історію родини, яка знайшла прихисток на Кіровоградщині, та про те, скільки ще лишається у росіян українських дітей, читайте у матеріалі Точки доступу.
Нова домівка подалі від обстрілів
Нас так зустрічали, наче ми з пологового повернулися, – Ганна Семінюк показує повітряні кульки, якими прикрашена кімната.
Ганна Семінюк
У цій домівці жінка мешкає близько трьох місяців. На батьківщину чоловіка – у село на Кіровоградщину – Ганна переїхала з Херсона. Вирішили жити тут подалі від обстрілів. Молодій сім’ї дісталася старенька бабусина хата в Компаніївській громаді. Нині родина поповнилася. Додому вдалося повернути 13-річного сина Ганни Кирила.
Кирило Семінюк Депортація
Окупанти вивезли Кирила з інтернату в Олешках ще у 22-му. Спеціалізованого закладу для дітей з такими діагнозами в Херсоні немає, пояснює Ганна, тож в Олешках син займався зі спеціалістами, навчався і розвивався.
Коли почалася повномасштабна війна, розповідає Ганна, не забирала Кирила додому, бо в спецзакладі було укриття. Натомість Херсон сильно обстрілювали, а ховатися вдома було ніде. А потім просто не встигла врятувати його від депортації.
Подзвонила вихователька і сказала, що дітей збираються вивозити. Тобто та сторона збирається вивозити, вже приїхали автобуси, в нас є пів години, щоб приїхати і забрати їх. А на той час вже Антонівського мосту не було, його зруйнували. Через хвилин 15 ми таки знайшли машину, щоб поїхати, приїхали до порому, а туди вже велика черга вишикувалася. Поки ми вистояли, було вже пізно.
Довга розлука
Понад два роки Ганна нічого не знала про долю сина. Зізнається, дня не було, щоб не думала про свого Кирила. Чи поїв він, чи в теплі, як йому ведеться серед чужих. Всі намагання повернути хлопчика були марними. Врешті, за сприяння уповноваженого Верховної Ради з прав людини його вдалося повернути.
Кирило Семінюк під час повернення. Фото: омбудсмен України Дмитро Лубінець
Найбільше, зізнається Ганна, боялася не впізнати власну дитину, не знайти слів після довгої розлуки.
Якби не його лице, я б його навіть не впізнала – він так підріс сильно. Син лежав у швидкій на каталці, а я проходила повз. Думаю: зараз напевне не впізнаю, думаю, може, і він мене там забув. Ні, побачила – одразу ж впізнала. І він якраз на мене подивився. Запитав, де я була так довго, а потім розплакався. Наново роззнайомилися ми вже в лікарні.
Забув рідну мову
Кирило, розповідає жінка, народився раніше терміну. Серед низки діагнозів: дитячий церебральний параліч. В Олешківському інтернаті з ним займалися психологи та реабілітологи. У депортації фізичної реабілітації, припускає Ганна, не було. До того ж хлопчик забув український алфавіт і цифри. Водночас навчився російської та постійно вибачатися.
Почав він російською розмовляти. А до цього говорив щирою українською мовою. Я йому навіть заздрила, говорила, що так не вмію, а тепер "русскій" в нас язик. Зараз ми вдома спілкуємося українською, він починає потрохи згадувати, пробиваються вже слова.
У росіян лишаються тисячі українських дітей
Росіяни вивезли з України близько 20-ти тисяч дітей, – говорить представниця Омбудсмена в Кіровоградській області Галина Лугова. Їх повернення – складний і тривалий шлях. Нині вдалося повернути близько тисячі. Російська сторона вкрай неохоче йде на поступки. Щоразу відбувається низка комунікацій, готуються стоси документів.
Мати не могла самотужки повернути Кирила, тож звернулася за допомогою до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Докладаємо максимум зусиль, щоб усі діти, яких примусово вивезли, повернулися в рідні домівки, адже це – наші маленькі українці. Інколи повернення відбувається за сприяння інших країн. Але щоразу це вкрай важко і складно.
Після пережитого, каже мати, Кирило боїться гучних звуків, хоча раніше сприймав їх за гру, сміявся і плескав у долоні. Нині хлопчик звикає до нового дому і до оточуючих.
Фото Олександра Козловського
