З початком повномасштабного вторгнення Донецьк почали вичищати від місцевих. Натомість приїхало багато російських офіцерів із родинами. Вони були з грошима, вони ними буквально розкидалися. Сильно виросли ціни, місцеві стали жити відчутно гірше. З’явилося відчуття, що ти просто зайвий на своїй землі. Illustration by Inga Levi
Віталій, Анна, Інна, Евелін — українські підлітки, які пережили російську окупацію. Суспільне зібрало їхні історії — про страхи, втрати, надію та бажання просто мати нормальне життя. Повну версію цього матеріалу читайте за цим посиланням.
Евелін 18 років. Вона виросла у Донецьку. Коли місто окупували, їй було вісім. Рік тому Евелін виїхала з Донецька.
"У 2014-му я була дитиною. Пам’ятаю, як з продажу зникли мої улюблені желейні цукерки "Бджілка", а з телеефіру мультики українською. Пізніше я захотіла більше дізнатися про історію України. Але тоді в Донецьку вже не могла знайти потрібні книжки. Її більше не видавали в бібліотеках, не продавали у книгарнях".
"У школі було багато агресії. До нас в клас перевели хлопчика з Київського району. Мої однокласники його побили, бо чули від російських пропагандистів, що в Києві Майдан, що там нацисти, а тут хлопчик нехай і з сусіднього району, але ж з Київського!"
"Раз на два тижні у нас був урок української, який вчителька вела російською. Пам'ятаю, однокласник сказав, що йому українська в житті не знадобиться, почав перевертати парти, інші теж долучилися. До 2014-го у нас була україномовна школа і все було добре. Може, це пропаганда так діяла на нас".
"З початком повномасштабного вторгнення в Донецьк приїхало багато російських офіцерів із родинами. Вони буквально розкидалися грошима. Сильно виросли ціни, місцеві стали жити гірше. З’явилося відчуття, що ти просто зайвий на своїй землі".
"Коли я приїхала до Києва, принципово перейшла на українську. Мені знадобився час звикнути до свободи й до того, що я вже в безпеці. Я сумую за мамою, за Донецьком. Думка, що можу туди ніколи не повернутися, ранить".
«В окупації я захотіла більше дізнатися про історію України й вивчити українську мову. Але у 2016-му в Донецьку вже не могла знайти потрібні книжки». Illustration by Inga Levi
***
Село Киселівка, що недалеко від Херсону, росіяни окупували на початку повномасштабного вторгнення. 16-річний Віталій 10 днів провів у полоні.
"Ми гуляли з моїм дядьком. За селом була згоріла військова техніка. Дядько зупинився, щоб написати "смс". Повз проїжджав російський "бобік". Нас забрали на "яму". Це була реальна яма, біля заправки. У ній валялись якісь кишки, думаю, свинячі. Далі мене відвели в камеру, схожу на душову. Я там був наймолодшим".
"Перші чотири дні мене не годували, щось давали інші в’язні. А 21 вересня 2022-го вони прийшли та кажуть: на вихід. Потім я дізнався, що нас тримали у будівлі Херсонського апеляційного суду".
"Про що я мрію? Та ні про що. Не будую особливих планів. Як Бог дасть".
Четверо у військовій формі забрали нас на «яму». Казали, розстріляють, кинуть в яму гранату. Було страшно. Потім нам затягли руки пластиковими затяжками, зав’язали очі, накинули на голови мішки й завели в якийсь підвал, у камеру. Illustration by Inga Levi
***
Анні (ім’я дівчини змінено) 18 років. Вона все життя провела у Донецьку. Лише не так давно виїхала на підконтрольну Україні територію.
"Найстрашнішими були 2014-2015 роки. Ми тоді постійно сиділи в підвалах через обстріли. Якось до нас після обстрілу прибіг мій друг. Постійно повторював: "Мама, мама, мама…" Ми пішли до нього. А там замість будинку — руїни. І серед цегли та дошок — кишки, ноги, руки… Тоді я усвідомила, що відбувається страшне. І не десь, а тут, з нами. Мені вісім років було".
"Я росла у дворі. У нас була своя компанія. А потім хлопців почали забирати в російську армію. Пам’ятаю, як одного нашого друга озброєні люди вивели з батьком з будинку, вони були побиті. І тоді цей друг так на мене подивився, наче знав, що не повернеться. Ти бачиш, він цього не хоче, не підтримує. І навряд чи підтримував, інакше чому його так били. Ні він, ні його батько на війні не вижили".
"Врешті я виїхала. Батьки підтримали мене. А от бабуся назвала зрадницею. Але я на неї не ображаюсь — її не зміниш. Коли перетнула кордон між Польщею та Україною, перше, що відчула — голод. А значить, вже почувалася в безпеці. Я рада, що виїхала".
Хлопців почали забирати в російську армію, вони там гинули. Це було боляче. Illustration by Inga Levi
***
16-річна Інна (ім’я змінено) прожила рік в окупованому Енергодарі, біля ЗАЕС. Розповідає, як непросто підліткам усвідомити реалії окупації. І так само непросто жити в чужій країні, нехай і в безпеці.
"24 лютого 2022-го нас відпустили зі школи. Я професійно займаюся плаванням, почала збиратися на тренування, але нам написали, що занять не буде. Я тоді засмутилася. А вже за кілька днів зрозуміла, є проблеми значно гірші, наприклад, де взяти їжу. Ми з мамою о п’ятій ранку ставали у черги. Ти годинами стоїш за хлібом чи борошном і відчуваєш, як відмерзають ноги. Це була найхолодніша зима у житті".
"Біля нашого дому стояла російська артилерія. Кожної ночі я чула залпи — чула, як росіяни вбивають людей".
"Я стала асоціальною. Прокидалася о пʼятій ранку, робила уроки, йшла на тренування, а після — вдягала навушники й гуляла. Не знаю, чому не відчувала тоді страху. Ходять озброєні люди. Я бачила, як людей просто на вулиці забирають на "яму". Знала, що треба слідкувати за тим, що говориш і кому".
Мій тато працював на ЗАЕС, сказав, саме станція — ціль росіян. Вони туди одразу поїхали. Illustration by Inga Levi
"Батьки вирішили виїжджати в липні 2023-го, коли почали звільняти працівників ЗАЕС, які не хотіли підписувати контракт з "Росатомом". Ми запхали все своє життя в маленький седан, проїхали вісім тисяч кілометрів. Не знали, куди їдемо, аж поки батьки не вирішили, що це буде Норвегія".
"Тоді ж у моїй голові почав розсіюватися туман. Ніби я оберігала себе від всієї цієї інформації, а потім усе побачила і зрозуміла: їжа, вода, світло — це ще не безпечне життя, не нормальне життя. У мене почалися істерики й нервові зриви".
"У мене досі адаптація в новій країні — я зрозуміла: до мене ставляться як до мігрантки. Самооцінка впала до плінтуса. У Норвегії 200 років не було війн. Як би ми не розповідали їм про війну й окупацію, вони цього не зрозуміють. Але я і не хочу, щоб вони це розуміли. Я просто хочу, щоб мене помітили".
