Українські військові вступають в бої на короткій дистанції із російською армією щодня.
Ростислав Павленко, український політик, політолог, політтехнолог, викладач. Народний депутат України IX скликання, "Еспресо". На відміну від блискавичної війни німців у 1941-му, радянські війська рухались пізніше без особливих вигадок — але розмірено, як бульдозер, прогризали оборону, не рахуючись із втратами в людях і техніці, — так, або приблизно так описував радянську військову стратегію історик Орест Субтельний.
Це спостереження виглядає вельми актуальним зараз. Полчища росіян прагнуть відхопити якнайбільше територій — поки не впала їхня власна економіка.
Бо "бульдозерний" підхід, як вони планують, має ще й психологічний ефект і підсилює страх перед багатомільйонною озброєною до зубів російською армією.
Невпинне її просування має, за кремлівським задумом, посіяти в Україні та на Заході зневіру, і підштовхнути Захід до "пожертвування" Україною в імʼя "миру".
А для росії десяток мільйонів словʼян (після всіх розстрілів і чисток на захоплених територіях) — це приз, вартий зазнаних втрат.
Що протиставити бульдозеру?
Все, що уповільнить його рух, зібʼє переможний настрій у росіян і зневіру — в Україні й на Заході.
Причому діяти, як раніше, не вийде.
Можна змусити "слуг" у Раді голосувати — але не можна примусити працювати закони, які по суті не розв'язують проблему.
Бо закон про зміни умов мобілізації у нинішньому вигляді — без механізму звільнення, без зрозумілих бонусів/виплат, без гарантій навчання і служби за спеціальністю — не працює так, як сподівалися автори та натхненники з Банкової.
Можна робити політичні заклики керівництва держави до партнерів, — але так не можна домогтись розширення допомоги. Бо "5-6-менеджерщина" ОП не демонструє доказів, що зрозуміла хоч що-небудь. А відтак годі чекати ефективності.
Можна знов і знов задирати податки — але від цього генерований економікою ресурс падатиме, а не зростатиме.
Можна зʼявитися на показово-демонстраційному опорному пункті — але він не замінить двох тисяч кілометрів фортифікацій.
Можна хвалитись — заслужено — успіхами наших "пташників", але вони не замінять постановку безпілотників на потік.
Можна провокувати в суспільстві штучні конфлікти, призначати ворогів і організовувати хвилю ненависті, — але це не відверне людей від розуміння, що за стан речей час питати із влади.
Ефективні зміни потребуватимуть зміни підходів.
Повторюючи ті самі помилки, годі сподіватися нового результату.
А російський бульдозер повзе… Діймо!
