|
Віктор ЗЕЛЕНЮК (Могилів-Подільський район Вінницької області) Офіційно ці споруди занесені до списку об’єктів незавершеного будівництва Могилів-Подільського району. Таких їх тут два — в Кукавці та Яришеві. Колись вони мали перетворитися на середні школи. Але, на превеликий жаль, цього не сталось і ніколи вже не буде. СВОГО ЧАСУ будовою в Кукавці гордилося місцеве і районне начальство, а дітки витали в захмарних мріях: «Ура! У нас буде нова школа!». Ті діти давно виросли і вже водять до своєї старої школи нащадків. А довгобуд заростає дикими непролазними хащами в тому місці села, яке планували перетворити на соціально-культурний центр із будинком культури, школою, дитсадком, стадіоном і закладами торгівлі. До речі, на тій території колись стояв розкішний палац графа Моркова. Ще на зорі радянської влади його знищили, а тепер така ж руїна: в теперішніх чиновників до цього об’єкта «не доходять руки». Це навіть не з нинішньою війною пов’язано, а тягнеться з далеких дев’яностих. Для збору інформації про кукавський «довгобуд з бородою» мені порадили звернутися до 67-річного пенсіонера Петра Григоровича Томашевського. Він директор школи в другому поколінні. Його батько, світлої пам’яті Григорій Петрович, очолював вчительський колектив навчального закладу три десятки років, а син директорував із 2010-го по 2021 рік. Петро Григорович розповів, що не зразу прийняв естафету від тата — між ними цю посаду обіймав Анатолій Володимирович Тихун. Батько мав безпосередній стосунок до будівництва нового навчального закладу. В другій половині 80-х років минулого століття у старій сільській школі навчалося понад 300 дітей і вони ходили на уроки в дві зміни. В селі проживало близько трьох тисяч чоловік. Єдиним великим роботодавцем у Кукавці був місцевий колгосп імені Богдана Хмельницького. Економічно сильне господарство ходило у передовиках, мало мільйонні прибутки від розвиненого тваринництва, зокрема свиновідгодівельного комплексу на 10 тисяч голів, високорентабельної рослинницької галузі та кормової бази. В селі жили і трудилися грамотні, досвідчені й шановані керівники — голова колгоспу Іван Васильович Баландюк, голова сільради — Василь Улянович Гопаца і директор школи Григорій Петрович Томашевський. Вони працювали в тісному контакті й дуже серйозно займалися проблемами школи. Саме життя підказало їм дорогу до покращання умов навчання дітей. Заручившись гарантією держави працювати в кредит майбутнього повернення коштів з рахунка статті на соцкультпобут, колгосп розпочав будівництво школи за свої гроші. «Я не знаю, в якому році це було, не хочу помилитися — чи 1987-го, чи 1988-го, але точно відомо, що в той самий час заклали фундамент школи в сусідньому із Кукавкою селі Рівне тодішнього Мурованокуриловецького району, — розповідає Петро Григорович. — У них теж гальмувалося будівництво. Через недоброякісну цеглу панелі навіть попадали з верхніх поверхів, тож переробляли і таки 2008 року справили в селі довгоочікуване новосілля. До честі місцевих керівників, їм вдалося врятувати школу, а наші не змогли чи не захотіли дотягнути гайки… Це ж зайві клопоти, переживання, а кому вони потрібні? Спорудженням школи в Кукавці на 300 учнів займався колектив тодішнього Могилів-Подільського міжколгоспбуду під керівництвом Івана Олександровича Пунька. Свою програму будівельники виконали майже на 95 відсотків. Були вже встановлені вікна, двері, постелена підлога, зроблений дах, підведені комунікації, навіть завозили деяке шкільне обладнання… Ще б трішечки, ще б ковток повітря, ще б зібрати сили в кулак… Та раптом непередбачуване: на початку 90-х припинилося фінансування, об’єкт завмер. Тоді не до школи було — розвалювався весь державний устрій. Звичні карбованці стали папірцями. Якщо загальна вартість будівництва об’єкта освіти оцінювалася в триста тисяч карбованців, то зразу рахунок пішов на мільйони. А де їх узяти? Всі мої думки вертілися навколо болючої для мене теми — нашої нової школи. Вивчав ситуацію в різних варіантах і одного разу пішов на прийом до тодішнього завідувача обласного відділу освіти Аркадія Олександровича Гуцола. Я з ним був у гарних стосунках ще раніше. Він володів ситуацією в Кукавці добре і був зі мною відвертий: «Петре, щоб добудувати твою школу, треба один мільйон гривень, а у нас на всю область у бюджеті всього один мільйон… Так що нічого не вийде…» Минули роки, збігли десятиліття. Відновити недобуд у Кукавці вже не реально. А враховуючи нашу демографічну проблему, то постає питання, чи є взагалі доцільність у цьому? В Кукавці невпинно зменшується кількість дітей. Населення старіє, молодь виїжджає у пошуках щастя в інші краї, люди не мають де заробити на прожиття. За словами директора ліцею імені Василя Тропініна Світлани Василівни Гопаци, цього навчального року сядуть за парти 82 учні. Приблизно стільки ж і в сусідньому селі Серебринці, де є споріднений навчальний заклад. Новий статус він дістав порівняно недавно, а тим часом закрили повністю школи у Нижчому Ольчедаєві, Жеребилівці та Грабарівці. Якби про недобудовану школу було більше інформації, то на цей об’єкт, можливо, і звернули б увагу інвестори та підприємці. Вигідне географічне розташування Кукавки щодо основних доріг та залізниці, а також можливість створення нових робочих місць і залучення внутрішньо переміщених осіб — це чудові можливості для відкриття тут нових або перенесення сюди підприємств з інших регіонів. Як не сумно про це казати, та є ще один варіант виходу із ситуації — пустити недобудову з молотка. Вона не аварійна, на продаж у розібраному вигляді цілком підходить. Фундаментні блоки, панелі перекриття, метал і шифер ще можуть служити службу. А поки що, як більмо на оці, стоїть «довгобуд із бородою» в центрі гарного подільського села Кукавка. (Газета українських селян "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ") |
|
|
|
