Колишній бармен із Закарпаття Костянтин Кашула у 2022-му добровільно пішов захищати Україну. У складі 5-ї штурмової відбивав атаки ворога у багатьох місцях, в тому числі під Бахмутом. Через розірвану міну втратив ногу і розуміння, нащо жити далі. Проте за підтримки друзів невдовзі став… капітаном першої в Україні футбольної команди з військових та цивільних, які грають на милицях.
Як це – пережити війну, пекло боїв, стати спортсменом з інвалідністю і надихати на продовження життя інших – у розмові з ветераном.
- Костянтине, розкажіть про себе, чим ви займалися до повномасштабної війни, як потрапили до війська?
До початку війни я працював барменом у ресторанах Ужгорода – «Унгварському», «Золота Гора», «Деренівська Купіль». Коли почалося вторгнення, вирішив іти добровольцем, звернувся до військкомату, але на ту мить мені відмовили, мовляв, не маю військового досвіду. Місяці йшли, чим далі, тим більше друзів, знайомих, брати та племінники воювали, і коли я чув їхні розповіді, особливо про те, як москалі знущаються з наших дітей, жінок, то розумів, що не можу залишатися осторонь… Однієї миті все це накопичилось до такої межі, що у вересні 2022-го пішов у військкомат знову і записався до лав ЗСУ. Дружині сказав удома, що на вулиці отримав повістку, але вона тоді подивилася на мене і каже: «Не вірю, я знала, що ти рано чи пізно підеш до війська…» Так і сталося.
- Одразу й на передову?
Ні, звичайно, спершу було навчання у Великій Британії, де ми проходили інтенсивне тренування, отримали досвід поводження зі зброєю, навчились, як заряджати автомати, як стріляти, як прикриватись боєм, як штурмувати, вивчили основи розмінування, медичної допомоги тощо. Навчились працювати з такими протитанковими комплексами, як NLAW чи «Джавелін», потім почали вивчати роботу «Стугни», «Фагота» та інших видів озброєння. Відтак мене скерували до 172-ї бригади резерву, а звідти вже потрапив у п’яту штурмову.
- Де саме ви захищали Україну, якщо можна про це говорити?
Ми стояли під Горлівкою, там тримали оборону місяць, відтак поїхали на Майорськ, де тривали інтенсивні бої й де доводилось бачити противника на відстані до 30 метрів. Там дуже важко було, насамперед психологічно. Ми знали, що не маємо права схибити, не маємо права на помилку, бо, навіть якщо ти просто на позиції стоїш, то за тобою щонайменше семеро бійців на кількагодинному відпочинку, і ти боїшся, щоб не проґавити момент наступу, щоб не підставити…
Відтак був Бахмут, і це було те місце, де не можна було голову підняти над землею через інтенсивні обстріли.
- Скільки легенд ми чули про Бахмут, про місто-фортецю…
Це було не місто-фортеця, це було місто-пекло.
- Ви саме там отримали поранення?
Так, саме там і дістав поранення: міна розірвалась від мене на відстані до 5 метрів, і на ту мить я відчув тільки свист і щось таке, наче мені ногу проштрикнуло голкою. Ще встав і побіг на позицію, і тільки тоді відчув, що щось не те, наклав на ногу турнікет, передав по рації «300-й». Побратим, який одразу підбіг до мене, побачив, що трапилось і турнікет докрутив, а вже за якийсь час мене доправили у «зелену» зону. Це було в лютому 23-го.
Спочатку у госпіталі в Дружківці ногу мені більш-менш «склали» і сказали, що все буде нормально, ходитиму, відтак відправили в Дніпро на операцію. Там, у коридорі лікарні, я пролежав три години, задрімав і прокинувся від страшенного болю. Покликав лікаря, а той, коли оглянув, сказав, що або життя, або ампутація…
То виходить, що якби вас одразу взяли на операцію, то, можливо, ногу і вдалося б врятувати?
По суті мені під час поранення повністю вирвало частину ікри, порозривало артерії, і від того, що я ще встав і наступив на ногу, зазнали пошкодження кістки. Можливо, якби не вставав, якби мене в Дніпрі одразу прооперували, якби склалися всі «якби», то і вдалося би врятувати, але… Але, окрім мене, тоді в коридорі були з три десятки поранених, можливо, серед них були такі, кому треба було надавати допомогу першочергово, хто був у важчому стані, та й лікарі не невтомні… Можливо, так склалися всі фактори, але ногу довелося ампутувати вище коліна.
- Що ви тоді відчули, коли вам сказали про таку необхідність?
Насправді дуже важко було це прийняти, бо коли я йшов на війну, то думав над тим, що найважче для мене буде стати інвалідом або потрапити в полон. У полон я би точно не здався, на цей випадок завжди тримав гранату біля себе, а ось залишитись інвалідом було страшно…
- Рідні знали про ампутацію?
Дружині після операції сказав, що ампутували мізинець …. Вона попросила показати, то я й показав, що ноги нема…
- Що відчули перше, коли встали після наркозу?
Курити захотілося.
- Де проходила реабілітація? Скільки потрібно часу на те, щоб людині з ампутацією «стати на ноги»?
Реабілітація тривала спершу в Дніпрі, потім у Львові. Я не хотів, щоб рідні їхали до мене, не міг бачити їхній біль, тому постійно казав їм, що мене переводять з одного місця в інше. Зрештою все ж попросився в Ужгород.
Щодо реабілітації, то, як мені сказав лікар, поки буде битися серце, до того часу триватиме твоя реабілітація. З культею ноги чи руки постійно потрібно працювати, бо м’язи атрофуються, змінюються.
Щодо відновлення одразу після ампутації, то на це в мене пішло з місяць часу, я швидко став на протез, бо ще до того, як потрапити в реабілітаційний центр, займався із тренером, він і підготував мою культю до протезування.
- Як відбувалось протезування?
Побратим із мого рідного села Ваня Мигалько почув про мою ситуацію й почав шукати та надсилати мені інформацію про різні реабілітаційні центри, про можливості, про те, куди подати заявку, що я й робив. Погодились взяти мене фахівці у Львові, де навчався спершу ходити з механічним протезом, а потім, завдяки волонтерам, які зібрали кошти, мені поставили електричне коліно.
- Що ви можете робити з допомогою встановленого протезу? Якщо не важко розказувати, то поділіться, як це взагалі – жити з протезом? Щоб зрозуміли й інші…
Зі встановленим протезом я особисто можу практично повністю ходити і рухатися сходами, зараз уже вільно пересуваюся по всіх площинах. До протезу вже звик: зранку одягаю і ввечері знімаю, він не натирає, адаптований під мене повністю. А як це жити з протезом? Це постійно займатися, починаючи від приймання медичних препаратів і закінчуючи консультаціями в психолога та важкою фізичною працею.
- Чи бувають фантомні відчуття?
Бувають, звичайно ж… Раніше були частіше, зараз уже рідше, хіба зранку чи ввечері…
- Костя, звідки ідея футболу? Здається, для людини на милицях ігровий вид спорту, в якому треба швидко пересуватись, щось надскладне?
Власне, коли я проходив реабілітацію в Суперх’юманс Центрі, до мене прийшов отець Михаїл Селезіянського Згромадження Святого Івана Боско, УГКЦ. У нього була ідея реабілітації ветеранів з інвалідністю. Представник церкви розповів, що бачив за кордоном, як займаються цим видом спорту, а враховуючи, що в Україні багато колишніх спортсменів спершу стали військовослужбовцями, а відтак ветеранами з інвалідністю, замислився над тим, щоб утілити ідею спорту на милицях і в нашій державі. Я досі пригадую цей візит: зайшов отець Михаїл та тренер Богдан Мельник, останній навіть без вітання, одразу «в чоло», спитав: «Ти хочеш займатися футболом?» Я спершу був шокований: та який футбол? Знущаються? А потім подумав: чому б і ні? Зрештою, до цього я вже трішки пробував грати гольф…
- Що було після тієї пропозиції? Вийшли на поле і….?
Ні, спершу ми почали шукати хлопців з ампутованими ногами для формування команди. Ходили по різних реабілітаційних центрах, запрошували ветеранів і, відверто кажучи, спершу було дуже важко їх переконати навіть не на те, щоб займатися футболом, а бодай спробувати…
- Це було у вересня 2023-го, вірно? Пригадуєте перше тренування?
Так, 11 вересня 2023-го у нас відбулося перше тренування. Чесно кажучи, ми зустрілися і зрозуміли, що особливо не знає ні наше тренер Богдан Мельник, як це робити, ні ми. Тож ми просто розминались, нам показували, як це має виглядати, і так поволі почались тренування.
Десь після місяця інтенсивних занять мені запропонували поїхати у Бельгію на Лігу Націй у складі збірної України. Ось коли я туди потрапив, то зрозумів перспективи! Я дивився, як грають інші, то розумів, що нам є до чого рости! Не втримався і запросив гравців, які грали за збірну (це були не військові, а цивільні з ампутаціями) приїхати в Центр «Покрова», на базі якого й тривала наша реабілітація та, власне, й тренування, познайомитись із нашими гравцями-ветеранами, додати їм натхнення. Ті погодились.
А річ у тім, що колись в Україні були команди футболістів на милицях, був чемпіонат, але з часом, особливо в період війни, вони припинили грати, роз’їхалися, один із гравців, приміром, потрапив легіонером у польську команду.
Але повернусь до нашої ситуації: після візиту гравців зі збірної тренер із отцем Михаїлом зрозуміли, що якщо ми не матимемо ігрової практики, то наша команда припинить існування, просто тренування хлопців не втримають разом, потрібні спаринги. Так і вирішили зв’язатися з поляками й невдовзі вже грали у Кубку Польщі й навіть зайняли друге місце, а відтак потрапили і в Чемпіонат. Відверто: поляки нас дуже добре прийняли, і за це їм велика вдячність!
- Пам’ятаєте свій перший удар по м’ячу?
Пам’ятаю цю мить дуже добре, особливо враховуючи те, що я правша, до війни часто грав у футбол, і на полі бою втратив саме праву ногу! Дуже важко було психологічно «переступити» той момент, що ти не можеш ударити м’яча ногою, що для того, аби все вийшло, треба тіло повністю перенести на милиці й здоровою ногою здійснити удар… Було дуже страшно впасти на культю.
- Коли почало виходити – гра, удари?
Реально десь за 4-5 місяців. Дуже важко насправді! Треба набути хорошої фізичної форми, потім навчитися бігати на милицях…
- Що для вас найстрашніше під час гри?
Впасти на культю, бо це біль – нереальний! Здається, коли поранення дістав, то такого болю не відчував. Але впав – піднявся, реабілітувався – і знову на поле.
- Розкажіть, де ви зараз тренуєтесь? І як вдається суміщувати спорт разом із сімейним життям, необхідністю утримувати родину ? Все ж тренування, поїздки коштують чимало…
Оформив пенсію, став на квартирний облік і скажу, що страшенно багато часу займає вся ця бюрократія з папірцями – то такий принеси, то інакший, то вже геть інші… Але якось поки справляють, хоча насправді все складно, особливо враховуючи той факт, що доводиться двічі на тиждень їздити до Львова на тренування. Велика подяка Селезінам Івана Боска, які фінансово забезпечують команду, тренування, збори. І, беззаперечно, велика вдячність моїм рідним – дружині, дітям, які підтримують, їздять зі мною за першої можливості.
До речі, зараз на Закарпатті будують реабілітаційний центр «4.5.0. Recovery Center» і я сподіваюсь, що на його базі можна буде місцеву команду сформувати. На мою думку, вже давно потрібно було щось подібне створити в нашій області, де, по суті, нема прильотів, де хлопці зможуть легше відновлюватися. І якщо тут буде своя команда футболістів на милицях, нам усім буде легше, бо зможемо тренуватися вдома, на місці.
- Хочеться почути й про команду: скільки в ній гравців і хто вони? Це переважно військові чи є й цивільні? Чи поповнюється команда, чи міняється її склад?
Команда – «Покрова», на честь центру, де ми лікувались. Загалом зараз у нас у команді 38 хлопців, із них 80 відсотків – ветерани, решта – цивільні, які зазнали ампутації через хворобу, але є, наприклад, і Сашко з Харківщини, який зазнав поранення через російську ракету. Із тих, хто приходить у команду, залишається понад 90 %.
- Як відбувається сама гра, скільки вона триває?
На поле виходить 6 гравців, один на воротах. Ми граємо на нестандартному футбольному полі розміром 60 на 40 метрів. Два тайми по 20 хвилин. В одному таймі можна брати 1 хвилину таймауту. Замін може бути скільки завгодно. Воротар повинен бути без руки, і якщо йому нема заміни (отримав картку чи травму), то тоді один із гравців стає на протез, ховає руку і так захищає ворота, ось такі правила.
- Костю, певно, думаєте про перспективи? Чи є кому готувати спортсменів? Чи можливий чемпіонат із футболу на милицях в Україні?
Певна річ, є кому готувати, є тренери, які пройшли навчання в Польщі і мають відповідні сертифікати. Є команди, а в командах реабілітологи, фізіотерапевти, які знають, як працювати з людьми з ампутаціями. Наразі вже в Україні є чотири команди футболістів на милицях: Донецький «Шахтар», Черкаське «Дніпро», столичний «Київ» і наша — «Покрова». Наші зустрічі вже висвітлюють і цей інтерес мене особисто дуже тішить, бо коли відповідна інформація розповсюджується по телеканалах, шириться по соцмережах, то вона потрапляє до ветеранів, які усвідомлюють, що вже є цей вид спорту в Україні, вже можна грати! І якщо раніше доводилось їздити та переконувати хлопців приєднуватися до команд, то зараз вони самі звертаються, телефонують, приходять на тренування.
А взагалі нещодавно ми провели показову гру в Києві. Наразі думаємо про організацію свого Чемпіонату. А потім уже можна і в лігу чемпіонів Європи рухатись …. До речі, є й жіноча футбольна збірна України на милицях, дівчата нещодавно повернулася з чемпіонату світу, де зайняли шосте місце, дуже потужно виступили! Серед них також є ветеранки війни.
- Ви стали капітаном, а лідер, як відомо, має вести за собою всіх. Часто доводиться показувати приклад?
Я і гравець, і організатор, їжджу на різноманітні зустрічі й думаю, що так воно, певно, і є, що мотивую хлопців. Насправді було чимало таких ветеранів, які не вірили, що в них щось вийде. І коли ти – такий самий, як і вони! – виходиш на милицях на поле для тренування, то вони міняють думку і залишаються. Починають вірити в себе. І я вважаю, що ніхто краще не переконає людину в чомусь, як така ж сама людина.
Мав навіть такий факт, що вирішив брати участь в Іграх нескорених у США, пройшов відбір, потрапив у збірну України. І коли вже треба було летіти в Лас-Вегас, то відмовився. Річ у тім, що саме на цей час випадав і наш перший тур в чемпіонаті Польщі й мені треба було вибирати, куди їхати. Дуже важкий вибір був, але я подумав, що я все ж таки капітан команди, яка їде на свій перший тур у чемпіонат Польщі, тож як це виглядатиме, якщо кину хлопців самих? Тому відмовився від Ігор, розуміючи, що шанс потрапити ще є…
- Що дає цей футбол особисто вам? Це вид спорту, відпочинок, можливість поспілкуватися з побратимами?
Це насамперед ти забуваєш про жахіття війни! І, звичайно, ти знову з побратимами, які зазнали такої ж травми, як і ти, які розуміють тебе з півслова! Ти знову в колективі, який і надалі так само хоче здобувати перемоги, як і колись на полі бою – тільки зараз на футбольному полі …
- Костянтине, спасибі за розмову, перемог Вам!
Наталія Петерварі для zaholovok.com.ua
Фото з архіву Костянтина Кашули
