Військовослужбовиця Валентина гойдає на руках новонароджену доньку Таїсію. Поруч сидить її чоловік і ніжно тримає за руку дружину. Проте понад рік тому пара пройшла крізь пекло війни… Валентина – родом із Донеччини. Усе життя прожила в Маріуполі. Подружжя – військовослужбовці: жінка служить у Нацгвардії, а чоловік – у ДПСУ.
Свою воєнну історію військова розповіла «МБ».
– Ще до війни я стала до лав полку «Азов». Військову справу вважаю своїм покликанням. У моїй сім’ї – усі військові: тато, мама, брат, чоловік. З 24 лютого ми тримали оборону Маріуполя. Разом з іншими підрозділами зайняли позиції на заводі «Азовсталь». Тривала активна фаза боїв. Серед цивільних було багато колаборантів… Ближче до вечора обстріли ставали сильнішими. Спочатку окупанти розвідували територію за допомогою безпілотників і ДРГ. Ми не мали зброї, щоби ті безпілотники збивати. На початку березня 2022-го почалося пекло. Обстріли не вщухали! Дуже добре запам’ятала запах горілого, він досі мені вчувається. Було багато жінок із дітками. Були дітки, які залишилися самі, бо їхніх батьків вбили окупанти… У наш бункер було пряме авіаційне влучання. На той момент там перебувало багато людей. В один момент згоріли всі… Були дівчата, яких відразу не вбило. Хлопці через замкнені двері, які аж почервоніли від високої температури, чули стогони зі словами:
«Допоможіть». Потім усе стихло… – згадує Валентина, не стримуючи сліз.
«Дочці вдалося евакуюватися»
Поки Валентина з чоловіком тримали оборону міста, її дочка Аліса разом із бабусею евакуювалася спершу в Запоріжжя, а потім – на Буковину.
Евакуація відбувалася досить складно: окупанти обстрілювали цивільних.
– Моя дочка хвора, має проблеми з мовленням. Коли росіяни зайшли в місто, вона дуже перелякалася, їй погрожували автоматом. Аліса по-дитячому привіталася, а кадировець гавкнув їй у відповідь. Аліса розплакалася, а окупанти почали сміятися. Очевидно, такі розваги в них… Заплативши певну суму, моя мама з Алісою таки виїхали з Маріуполя. Дорога була нелегка. Водій заблукав, заїхав на мінне поле. Те, що вони виїхали живі, – диво, – ділиться жінка.
Тим часом 18 травня Володимир Зеленський віддав наказ захисникам «Азовсталі» здатися.
– Радіозв’язком ми отримали інформацію від свого командира про те, що президент віддав наказ виходити із заводу, щоб зберегти наші життя. Почали насамперед готувати поранених бійців, а потім – усіх інших. Ми вийшли ближче до обіду. Йшли дуже обережно, бо вороги не дотримувалися режиму припинення вогню. Ми знали, що по нас працює снайпер: попереду мене йшов хлопець, йому влучили в пах – і він просто стік кров’ю…
Шлях до полону я не забуду ніколи. Лив дощ, ми не знали, на що чекати. Офіцери нас заспокоювали, казали: «Дівчата, головне, що живі, все буде нормально». Мені ж думалося: «Буде, як буде». Бо до того дня я вже бачила багато смертей. Одного разу я шукала чоловіка, бо він не повернувся з міста. Тоді мені сказали, що він увесь обгорів. Йому теж говорили, що я підірвалася на міні. Це було нестерпно… Коли його шукала, стався приліт, проте я встигла добігти до бункера. Зрозуміла, що тікати нікуди, я залишилася сама. Тоді просто обійняла вішалку, яка там стояла, звела голову до неба й стояла, – плачучи, згадує Валентина.
«Дорогою били»
Після того, як оборонці «Азовсталі» здалися в полон, їх перевели до колонії в Оленівці. Спочатку обшукали. Забрали все. Людей загнали в автозаки. Їхали довго. Лише вночі зупинилися й дозволили сходити до туалету. Окупанти вивели офіцерів. На вулиці з них не припиняли знущатися: робили таке, що й розказати соромно. Пізно вночі приїхали до колонії.
– Окупанти забороняли дивитися їм в очі. Ми постійно схиляли голови, а ті намагалися морально на нас тиснути, казали: «Чого ви поперли? Ваше завдання дома борщі варити». Потім ми приїхали до Оленівки. Там просто стояли, нам не дозволяли навіть сісти. Потім кадировці розпитували про офіцерів і стали виводити їх. Вони знущалися з азовців, били, принижували, годували шевронами. Ми чули постріли й істеричний сміх окупантів. Це не здорові люди. Вони все це знімали на телефони. Потім нас завели в бараки. Найперше, що я побачила, – це «годівниці», у яких залишали їжу, а навпроти – дуже худі руки, які брали її. Цю картину не забуду ніколи. В одному приміщенні ми їли, спали й ходили в туалет. В одному бараку було дуже багато людей, – каже військова.
Однієї ночі Валя запідозрила щось погане.
– На вулиці була мертва тиша. Ми не розуміли, що відбувається. Потім почули вибух і низку пострілів. На один із бараків з українцями випустили ракету. Загинули всі… Вони чітко це спланували. Очевидно, хлопці, які намагалися врятуватися, вистрибували з цих бараків, але окупанти стріляли по них. Це нескінченний жах і пекучий біль, – ділиться Валентина.
Згодом Валю вивезли на територію РФ. У полоні молода жінка пробула 11 місяців. Думала багато, вірила, що це пекло невдовзі закінчиться. Одного дня, жінок, які перебували в камері з Валентиною, взяли на медичний огляд. Потім почали краще годувати. Військова усвідомила, що обмін уже запланували. Коли сіла в автобус, до останнього не могла повірити, що їде додому. Згадує, що змогла повірити в те, що вдома, лише коли побачила прапор України.
Валентина та її чоловік пройшли тривалу реабілітацію. Валя завагітніла й народила здорову дівчинку в Чернівцях.
Зараз Валентинин чоловік служить у Чернівецькому прикордонному загоні.
