Піхотні (особливо штурмові) підрозділи ЗСУ з початку повномасштабного втрогнення змінили особовий склад по кілька разів, бійців, що воюють із лютого 2022-го, залишилися одиниці. Штурмовик, що протримався на війні пів року, вважається дуже досвідченим, а якщо понад рік – це справжній ас.
Практично всі бійці штурмових підрозділів – мобілізовані, контрактників майже не залишилося. Це чоловіки здебільшого трудових професій (мотивована інтелігенція, що ринула в ЗСУ на початку війни, давно закінчилася).
Колишні заробітчани, автомобільні майстри, працівники агросектору тощо з автоматами утримують позиції, ховаючись від ворожих FPV-дронів, ідуть на штурми без авіаційної підтримки, вибивають ворога з капітальних укріплень або відкочуються під переважаючим натиском росіян.
Цим людям найважче, але саме від них насамперед залежить ситуація на фронті, до якого прикута увага всього світу.
«Які думки перед штурмом? Що все буде добре. Хоча кожен усвідомлює, що це може бути дорога в один кінець»
Володимир (Мокрий) родом із Рівненщини, йому 44 роки. До війни чоловік був майстром по ремонтних роботах, вміє мурувати стіни, стелити дах, проводити електромережі, встановлювати сантехніку. Десять років заробітчанського стажу в різних країнах Європи говорять самі за себе.
У кінці 90-х Мокрий пройшов строкову службу в ракетних військах і дослужився до молодшого сержанта. А в жовтні 2022-го отримав повістку й пішов у ЗСУ, залишивши дома дружину й двох дітей підліткового віку.
Перед розподілом у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду новобранець місяць відбув на полігоні в навчальному центрі. Строкова служба плюс полігон – уже щось, не можна сказати, що боєць недосвідчений.
Однак через постійні скарги на вкрай низьку якість підготовки в навчальних центрах усіх новоприбулих у 128 ОГШБр обов’язково направляють на інтенсивне тренування на власних міні-полігонах у зоні бойових дій. Тільки після цього бійці починають виконувати бойові завдання.
Це золоте правило, однак і в ньому бувають винятки, коли на лінії фронту виникають критичні ситуації. Мокрому «пощастило» потрапити якраз у такий період – взимку 2022 – 2023-го, під час боїв за Бахмут. У перший же день його з кількома товаришами відправили на бойові позиції біля Соледара.
– Звичайно, було страшно, – каже Володимир. – І зараз страшно, але тоді ще й нікого не знав. Росіяни стояли від нас метрів за 100, вони зайняли наші колишні окопи, і нам дали завдання відбити їх. Ми пішли трьома групами по двоє чоловік із різних сторін. Одна група відволікла вогонь на себе, а ми підібралися впритул і закидали росіян гранатами. Вони усі загинули. Судячи з шевронів, регулярні війська, не «вагнери».
Але й наші хлопці гинули. Того ж дня ми з товаришем сиділи на вогневій точці, і мені дали наказ із іншими бійцями зачистити посадку. Товариш залишився сам, росіяни обійшли його ззаду й застрелили. Ще один хлопець пішов за гранатами й потрапив під приціл снайпера. Він був контрактником, 21 рік, мав перший бойовий вихід.
У ті дні Мокрий і сам балансував на межі життя й смерті. Отримав контузію, коли ворожа БМП під’їхала на 100 метрів і обстріляла із гармати, потрапив під вогонь ворожого дрона.
– Ми займали два окопи, розділені перестінком, у одному стояв «покемон» (кулемет Калашникова), накритий піксельною курткою. Оператор російського дрона подумав, що це кулеметник і скинув «морквину» (гранату від ручного протитанкового гранатомета). Я в цей момент стояв у сусідньому окопі, на щастя, спиною. Вибухова хвиля обминула перестінок і кинула мене на землю – так я «заробив» ще одну контузію. Бахмут – це незабутній бойовий досвід…
Через пів року 128 ОГШБр взяла участь у контрнаступі в Запорізькій області. Мокрий на той час був уже досвідченим бійцем, і це допомогло йому при виконанні найнебезпечніших завдань – штурмів.
– У нас було достатньо часу підготуватися, тому ми дуже ретельно вивчили ворога – особовий склад, укріплення, зброю й бронетехніку… Кожне наше відділення знало, куди йде й що робить. Штурми переважно починалися вдосвіта, наша піхота рухалася на БМП в супроводі танка й «УР-ки» (гусенична установка розмінування), моя БМП – завжди перша.
Які думки перед штурмом? Що все буде добре. Хоча кожен усвідомлював, що це може бути дорога в один кінець. Я дружині відверто про це казав, та й діти розуміли – не маленькі. Але Бог милував – ми накривали росіян вогнем, і ті тікали з добре укріплених позицій.
Утім, не всі штурми були вдалими, десь спрацьовував людський фактор, десь професіоналізм ворога.
– Ми мали вибити росіян із траншей завдовжки 800 метрів, вирушили колоною. Але у вузькому місці танк підірвався й застопорив прохід, ми мусіли відійти. Через кілька днів знову пішли на штурм і метрів за 200 від першого місця танк знову підірвався. Хоча там усе було розміновано, вночі працювали сапери.
Ми забрали танкістів (вони вціліли) й відійшли, за танком вирушила евакуаційна група з тягачем. Їх обстріляли з ПТУРа (протитанкова керована ракета) – влучили і в танк, і в тягач, хлопці з евакогрупи загинули. Пошкоджений танк і досі там стоїть, позиції залишилися під росіянами.
«До Старлінка 600 метрів, ось і думай, що краще – випробувати долю й поговорити з рідними, чи сидіти в укритті й залишити їх у невідомості»
Уже минулого літа головною небезпекою для піхотинців ставали не стрілецька зброя чи артилерія, а дрони. І з кожним місяцем їхня вогнева потужність зростала. Володимир неодноразово відчув це на собі.
– Я з п’ятьма хлопцями зайшов замінити товаришів, мені показували позицію (довга траншея, посередині бліндаж на два виходи). І нас засікли з повітря. Прилетіли два дрони зі скидами, ми одразу кинулися в бліндаж.
Один дрон скинув газ, який проник у бліндаж, а другий із вибухівкою завис над іншим входом, чекаючи, коли ми почнемо задихатися й вискочимо назовні. Вони діяли дуже злагоджено. Ми почали задихатися, ще якихось пів хвилини – і все. Але в другого дрона закінчувався заряд батареї, і він скинув вибухівку, не дочекавшись нас. Якби не ті пів хвилини, було б шість загиблих.
Зараз найважче – не втримати позицію під ворожим вогнем, а дістатися туди й вийти на міні-ротацію, не ставши мішенню для дронів
Фото автора
Ще в одному випадку Мокрого врятувало від вірної смерті диво.
– Зима, кінець січня. Виводимо на точку евакуації пораненого, і по дорозі нас наздоганяє ворожий дрон із «морквиною». Троє товаришів кинулися до зруйнованої хати (там ще можна було сховатися), а я йшов на віддалі й не встиг. Тому забіг під найближче «укриття» – розлоге дерево й заліг у засохлих бур’янах. Дерево лисе, без жодного листочка, добре, хоч бур’яни високі.
Оператор дрона не встиг помітити, куди ми втекли, й почав шукати. Завис над деревом на висоті десь 50 метрів і кружляє, видивляється. Потім полетів до хати й почав шукати там. За якийсь час знову повернувся до дерева. Висить прямо наді мною, а я завмер і молюся. Якби хоч трохи ворухнувся, точно побачив би. Нарешті відлетів убік і скинув вибухівку – вирішив, що хлопці десь там.
Під час боїв Мокрому неодноразово доводилося стикатися з ворогом впритул. Один із випадків запам’ятався особливо – двоє росіян, не зорієнтувавшись, самі вийшли прямо на наші позиції.
– Ми з товаришами чергували на передовому спостережному пункті, і треба було сходити за їжею – або пробиратися до бліндажа навколішки через повалені вибухами дерева, або швидко оббігти пункт збоку. Це було вдосвіта – густий туман, нічого не видно – і я вирішив пробігтися.
Тільки добіг до бліндажа, чую голоси. Піднімаю голову – метрів за тридцять двоє росіян ідуть собі в повен зріст і про щось говорять, наче на базарі. А я не взяв із собою автомат! Кажу пошепки черговому, щоб розбудив хлопців у бліндажі, а сам кинувся до СП-шки за зброєю. Росіяни помітили мене й відкрили вогонь, я схопив автомат і теж почав стріляти. Вони пригнулися й швидко зникли в тумані. Пощастило.
Утім, щастить далеко не завжди й не всім. Якось росіянина вдалося взяти в полон за допомогою дрона. Штурмову групу розбили ще на підході до наших позицій, і один із поранених, зрозумівши, що шансів немає, жестами показав дрону, що здається. А далі в його супроводі рушив до наших бійців.
– Знайшли в нього телефон із заблокованим екраном, питаю пароль. «1982», – відповідає. «Рік народження?» «Да». В телефоні програма з картою, аналог нашої «Кропиви», з точками, куди вони мали йти. «Чого прийшов до нас?» – питаю. «Завєрбовалі. У меня крєдіти, нужни дєньгі». По фото в галереї видно, що працював далекобійником, значить, непогано заробляв. Ми залишили собі рацію й передали полоненого в тил.
Теперішні позиції штурмовиків 128 ОГШБр стоять за 600 метрів від росіян. І найважче – не втримати їх під ворожим вогнем, а дістатися туди й вийти на міні-ротацію, не ставши мішенню для дронів. З цієї причини перебування на нулі розтягують у часі по максимуму – так безпечніше, хоч як би парадоксально це не звучало.
– Це дійсно так. Одного разу четверо наших хлопців ішли на заміну і всі четверо по дорозі загинули. Іншим разом пішли двоє й обидва «300». Дронова війна… Позаду нашої СП-шки метрів за 150 є погріб – напівзруйнований, але міцний. І ми міняємося по шість годин – двоє на СП-шці, решта чекають у погребі, де можна прилягти. Останнім часом, щоб менше світитися, розтягуємо зміни до 24 годин. Зв’язку там немає ніякого.
Крайня ротація Мокрого на нулі – 48 днів, із них 15 він не міг вийти на зв'язок із рідними. То дружина всіх на ноги підняла, в Київ дзвонила.
– Позаду нас метрів за 600 є точка зі Старлінком, але добігти туди можна тільки в сильний вітер і дощ, коли не літають дрони. Інакше це може коштувати життя. 600 метрів ніби й недалеко, ось і думай, що краще – випробувати долю й поговорити з рідними, чи сидіти в укритті й знати, що вони там з розуму сходять від невідомості.
«Кидаю в росіянина гранату, а він мені: «Нє попал». «Почекай, – відповідаю, – зараз попаду»
Поки ми спілкуємося з Володимиром, підходить його товариш Сергій, позивний Мачете. Сергій із Хмельниччини, йому 34 роки, колишній шиномонтажник, у 128 ОГШБр потрапив навесні 2023-го. Історію своєї мобілізації Мачете розповідає з гумором, хоча, якщо вдуматися, нічого смішного в ній немає.
– Як тільки почалася війна, я подзвонив у військкомат і сказав, що готовий іти в ЗСУ. Там відповіли, що через великий наплив людей бійці поки не потрібні. Через місяць знову подзвонив і почув те саме. Тому й далі з товаришами працював на шиномонтажі.
Усіх військовослужбовців, котрі приїжджали на військових машинах, ми обслуговували безкоштовно, а якщо на власній машині – робили знижку. Це знали всі в околицях.
ТЦК-шнику не сподобалося, що ми поміняли йому шини зі знижкою, а не безкоштовно. Так я й став військовим
Фото автора
Якось у п’ятницю на шиномонтаж приїхав на власній машині працівник ТЦК, щоб поміняти шини. Хлопці поміняли й назвали плату зі знижкою. Той перепитав, чому не безкоштовно, але заплатив.
– А в понеділок приїхав на бусику, вказав пальцем на нас трьох і сказав: «Ви мобілізовані«, – продовжує Мачете. – Четвертого товариша, котрий ремонтував машину в ямі, залишив. Так я й став військовим.
ТЦК-шника потім перевели в Тернопіль, а далі на Харківщину – він всюди засвітився, бив людей, знущався, є відео в інтернеті. Я добре запам’ятав його морду, – сміється Мачете.
Після полігону в навчальному центрі Сергій пройшов інтенсивне тренування в гірсько-штурмовому підрозділі 128 ОГШБр – йому пощастило більше, ніж Мокрому. І тільки тоді почав виконувати бойові завдання.
За рік і три місяці служби Мачете отримав кілька поранень і контузій, довго лікувався. Одного разу від вірної смерті його врятував бронежилет – осколок від міни прошив плиту наполовину. Колишній шиномонтажник став реальним штурмовиком і неодноразово стикався з ворогом віч-на-віч. Один із випадків можна назвати анекдотичним.
– Це було взимку, ми займали позиції на околиці села, нас постійно штурмували й діставали з дронів. У сусідньому підрозділі стояв толковий хлопець із антидроновою рушницею, і коли в наш сектор прилетіли одразу десь два десятки російських FPV-шок, більшість із них він посадив. Якби не його вправність, ми загинули б там і без штурмів. Але штурми теж діставали.
Кожен штурм бачили наші аеророзвідники, тому піхоту «розбирали» ще на пів дорозі – з арти, мінометки, дронів. Але час від часу комусь вдавалося дістатися до нас впритул.
Того дня троє росіян підібралися зовсім близько – на 25 метрів. Один швидко зрозумів, що краще не випробовувати долю, і втік через поле, другого бійці поклали з автоматів, а третій заскочив у капонір і сховався за деревом.
– Аеророзвідник попереджає мене по рації: «Обережно, біля тебе кацап!» «Та я й сам його бачу», – відповідаю. Це був дивний боєць – без бронежилета, без каски, без автомата, в якомусь робочому комбінезоні, зате з шевроном «Ахмат – сила» і гранатами в руках. Нас і раніше такі штурмували, хоча були й профі – гарно екіпіровані й озброєні.
Намагаюся поцілити в нього з автомата, але він бачить і пригинається. Кидаю гранату, а він мені: «Нє попал!» «Почекай, – відповідаю, – зараз попаду». Беру іншу гранату, але не можу замахнутися як слід, бо ґрунт мокрий, ковзає під ногами. Мій товариш стеріг з іншого боку і коли росіянин спробував втекти з капоніра, ми дістали його з автоматів. Затрофеїли чотири гранати і рацію, яка дуже згодилася.
Мачете каже, що вже звик до служби в штурмовому підрозділі. Головні переваги – командири, які цінують бійців, і товариші, на яких можна покластися.
– Як оцінюю свою мобілізацію? – повторює моє питання боєць. – Я розумію, що хлопцям тут потрібна заміна, хоча їх ніхто не збирається міняти. Навіть мені вже потрібна, а я не з самого початку воюю. Тому мобілізація як така виправдана. Але не такими методами. Шиномонтаж той згодом відновив роботу, однак військові туди вже не заїжджають.
«Наш танк підійшов на бруствер і росіяни в паніці втекли. Ми знайшли на їхніх позиціях навіть ящик горілки»
Обидва бійці з початку служби отримали різні відзнаки й нагороди. Володимир більше, бо служить на пів року довше. Однак найбільш пам’ятна для нього не нагорода, а догана. Отримана за дуже непросте рішення.
Відділення штурмовиків зайняло добре укріплені позиції росіян – наш танк при підтримці піхоти підібрався впритул, вийшов на бруствер і росіяни в паніці втекли, кинувши все.
– Чого там тільки не було, – каже Володимир. – Зі зброї – кілька «покемонів» (кулемети Калашникова), сотня ріжків до автоматів, багато гранат Ф-1, «мухи» (одноразові гранатомети)…
Плюс різні документи, кілька ноутбуків, генератор, павербанки, навіть комплекти новенької натівської форми. Окремо стояли продукти – 50-літрова каструля з м’ясом, салом і курячими стегенцями. Ми потім усе це смажили і їли. Знайшли навіть ящик горілки, що дивно, бо в нас на бойових позиціях про алкоголь навіть не заїкаються. І сам бліндаж був дуже добре укріплений, хоч і невеликий – 3 на 3 метри.
Під час бою дрібний ворожий осколок влетів Сергію в автомат
Фото автора
Штурмовики під командуванням Мокрого мали утримувати захоплену точку кілька днів. Однак росіян, видно, зачепила за живе втрата позиції, і їхній танк почав методично розстрілювати її.
– Робив це дуже грамотно і дуже прицільно, добре знав локацію. Працював із різних напрямків із закритої позиції, ми не бачили його. Наче натякав нам – вийдіть або всі загинете. За короткий час шестеро хлопців отримали контузії. Одного вибухова хвиля кинула в бліндаж, у іншого з вух пішла кров.
Сховатися десятьом у тісному бліндажі було неможливо, та й від прицільного вогню танка це не допомого б. І хлопці почали просити Мокрого вивести їх.
– Я й сам розумів, що ми не доживемо до наступного ранку, всі поляжемо, тому дав команду відійти, вивів відділення на іншу, сусідню позицію. Командир попросив повернутися і протриматися до 21-ї години, поки не прийде заміна. Зі мною погодилися піти троє, інших я не міг примусити. Та й не хотів…
Четверо штурмовиків повернулися й стали чекати заміну. Минула 21 година, 23, північ, перша… Одне з відділень намагалося пройти до бліндажа, але через суцільний вогонь повернуло на пів дорозі, ще одне так само.
– Я все чую по рації й розумію, що заміни не буде. І якщо ми не вийдемо затемна, доведеться залишатися ще на цілий день, який просто не переживемо. Перед світанком я повідомив командиру, що виводжу людей. Ті позиції, де нас чекали шестеро бійців, залишилися нашими, туди потім зайшли інші хлопці. А бліндаж танк зруйнував.
Я отримав догану – з точки зору командира не виконав бойове завдання. Але вважаю, що зробив правильно. Ми б усі там полягли, а позицію все одно не зберегли б.
Утім, у армії трапляються й радісні моменти. Нещодавно Володимир отримав відпустку й свої 44 роки відсвяткував у колі рідних. Поїхав із сім’єю на Закарпаття, відвідав SPA-центри, відпочив, якщо можна вважати відпочинком коротеньку військову відпустку.
– Дуже гарна поїздка, я щасливий, що хоч трохи побув із рідними. Та й відпочинок на Закарпатті вийшов розкішний, а що – хороша робота, зарплата дозволяє, – невесело жартує Володимир. – Але краще б не бачити такої роботи, а заробити можна і вдома…
Ярослав Галас, Українська правда
