Ці пшениці… Так буйно піднялись
Рудою повінню, що хлюпає у груди,
А десь на дні стежки переплелись
І загубились в мареві… Безлюддя…
В цих пшеницях лиш вітер-передзвін
Бровою золотою залоскоче,
А то спливе — з-поміж розлогих вій
Замружаться під сонцем карі очі.
Немов русалка радісно майне
І збудить ніжно сонячне бажання,
І тільки стежечка… І щастя не мине
В цих пшеницях, на цій землі коханій.
Степан Бабій, український поет, публіцист з Тернопільщини
Фото — CLAAS
