Військовослужбовці 81-ї бригади. Фото надано «Новинам Донбасу»
7 жовтня 2014 року спільною директивою Міністра оборони України та начальника Генерального штабу Збройних Сил України ухвалено рішення про створення 81-ї окремої аеромобільної бригади.
З початку формування 81-ї ОАеМБр дислокувалася безпосередньо в зоні АТО на Донеччині, а бойовий шлях бригади розпочався у листопаді 2014 року з боїв за Донецький аеропорт імені Сергія Прокоф’єва.
«Дуже іронічно, коли нас називають фашистами, окупантами на своїй території. Але ми самі розуміємо, хто тут є фашистом та окупантом», — каже «Новинам Донбасу» військовослужбовець 81-ї ОАеМБр Микита.
Микита народився і виріс у Дружківці Донецької області. До повномасштабного вторгнення працював у травматології, а пізніше сапером. У 2021 році вирішив піти в армію, тому що не хотів повторення подій 2014 року.
Військовослужбовець 81-ї ОАеМБр Микита. Фото: «Новини Донбасу»
«Усі ми бачимо цілі, як кажуть нам, «військової спецоперації», але це справжня війна. Це реальні бойові дії, жорстокості яких ми не бачили до цього моменту. Це не порівняти з 2014 роком. Усі ми знаємо, що нам каже президент окупаційних військ. Але також розуміємо і можемо вільно спілкуватися тут і російською мовою, і українською. Багато моїх знайомих спілкуються російською, багато моїх знайомих мають там родичів і на окупованих територіях теж. Тому ми всі розуміємо, що це якась маячня і лише привід, щоб ввести сюди свої війська і почати бойові дії», — додає боєць 81-ї ОАеМБр.
Жителі Донбасу приєднуються до лав ЗСУ, бо знають, чим є «руський мир»
Саме з цих надуманих причин Дмитру, який родом з Мирнограда, довелося в 15 років спостерігати, як відбувається захоплення його рідного міста бойовиками. І як з небайдужих містиян формуються загони, які почали протидіяти беззаконню.
«Туди молодь стала вступати, яка хоч якось розуміла, що відбувається, до чого воно все може призвести, якщо будемо мовчати. Якщо просто дамо можливість відколотися частині України на якусь недореспубліку», — розповідає Дмитро, військовослужбовець 81-ї ОАеМБр.
Саме активісти й чинили основний супротив російській пропаганді, яка так і жадала одурманити місцеве населення.
Військовослужбовець 81-ї ОАеМБр Дмитро. Фото: «Новини Донбасу»
«Тоді зірвали, як зараз пригадую, ці триколори. Дуже швидко про ці прапори всі стали забувати. Почали йти з цих мітингів і референдумів. Тому що люди стали потроху розуміти, що це ні до чого нормального не призведе», — стверджує військовий 81-ї окремої аеромобільної бригади Дмитро.
На жаль, не скрізь вдалося вигнати російських агентів та їхніх поплічників.
«Раніше я жив у Донецьку, навчався там. Мав якісь свої плани на майбутнє, але зараз ми бачимо, що там відбувається. Зараз там нормального життя взагалі немає. Тому що життя під час російської окупації — це за своєю суттю полон. І люди там нормально не живуть, там немає нормальної роботи, немає нормально заробітної плати й немає нормального волевиявлення», — зазначає військовослужбовець 81-ї ОАеМБр Микита.
Усі ці події зміцнили патріотичний дух у містах, які відчули особисто, що таке «руський мир». І все більше людей стало вступати до лав збройних сил України. Як, наприклад, це зробив уродженець Слов’янська Олексій.
«У 22 році пішов добровольцем тому, що побачив, як і що в нас відбувалося у 2014 році. Не хотів, щоб це повторилося, не хотів, щоб зачепило ні батьків, ні рідних тощо», — зізнався інший боєць 81-ї ОАеМБр Олексій.
За словами військовослужбовців аеромобільної бригади, всі вони розуміють, щоб не допустити повторення, необхідно захистити рідне місто, необхідно захищати й визволяти ті міста, що зараз перебувають під окупацією.
Служити з рідними легше
Тому за прикладом батька, який у 2014 році пішов добровольцем до складу батальйону «Донбас», Дмитро вирішив не залишати цю війну нащадкам і також приєднався до ЗСУ.
«Спочатку я пішов до піхотного підрозділу, потім опинився в артилерійському. Далі я вирішив порекомендувати військову справу та направити брата. І він обрав собі шлях розвідника. Туди ж пізніше вступив і я сам, до 81-ї бригади, приєднавшись до розвідувальної роти. І з цього моменту розпочався мій шлях розвідника», — додав Дмитро.
Але, як каже Дмитро, багато хто намагається прийти в армію мало не сім’ями, але через бюрократичні моменти таке не завжди можливо.
«Коли ти поруч із братом, ти розумієш, що він тебе підтримає, і ти його підтримаєш. Це завжди надає сили. Мені командир тоді казав: «Якщо, не дай Боже, щось трапиться з ним чи з тобою, ви одразу морально-психологічно впадете». На що я йому відповів: «Я з вами не згоден, бо коли поруч з тобою рідна людина, ти розумієш, що вам обом буде легше впоратися. І ви зможете мотивувати ще більше людей»», — пояснює військовослужбовець 81-ї ОАеМБр.
Під час першого свого поранення, коли з братом потрапив під обстріл, Дмитро зумів врятувати ще одного побратима. А от уже під час другого поранення бійцю допомагав його брат.
«Перший турнікет, який був у мене, за іронією долі, лопнув. Він [брат] почав накладати свій, тому що мій не могли дістати. Я його придавив. Ще другий турнікет накладали через велику крововтрату з мого коліна. І виходить, от так брат мене врятував», — зізнається Дмитро.
Коли служить лише один із членів сім’ї, це вже важко, а коли їх кілька — це стає випробуванням для близьких.
«Батькам, доволі-таки важко доводиться. Хоча вони вже до цього якось звикли. Вони, як я кажу, цю холодну воду пережили в перший день повномасштабного вторгнення. Оскільки вони переживали, особливо коли були перші серйозні завдання, коли ми не могли просто виходити на зв’язок. Було навіть таке, що мене поховали. Коли ми вісім днів були заблоковані в місті Ізюм. Наша група там останньою була. Звичайного зв’язку не було, інтернету не було. І щойно ми виїхали на околиці Ізюма, я зміг зателефонувати й сказати, що зі мною все гаразд, що я цілий і здоровий. Але за брата я не знав, бо він був далеко. А мені мама в сльозах сказала, що брат давно виїхав, і з ним усе теж добре», — зазначає боєць 81-ї ОАеМБр Дмитро.
Одне з найскладніших випробувань на війні — втрата друзів
Але на жаль, на війні не без втрат.
«Більше, напевно, втратив, ніж познайомився. Зараз навіть намагаюся з тими, хто приходить, не знайомитися, щоб не було важко втрачати. Друг прийшов слідом за мною, теж добровольцем, загинув. І відпрацював добре, і в піхоті, і водієм, був незамінний. І йому, до речі, досі ніякої медалі не дали — от це прикро. Залишилася дружина і діти», — поділився уродженець Слов’янська Олексій.
Уродженець Слов’янська та боєць 81 ОАеМБр Олексій. Фото: «Новини Донбасу»
Трагічно втратив свого товариша й Дмитро.
«Він був із Херсона. І я пам’ятаю: ми сидимо з ним, і я бачу, що він не те щоб починає розклеюватися, а стає злим. Каже: «Ну все, до мого Херсона вже зайшли ці негідники й, напевно, там уже «республіка». На що я йому відповів: «Ти за це не хвилюйся, ми ще туди прийдемо, і там ми також все повернемо під рідний прапор»», — згадав Дмитро, військовослужбовець 81-ї ОАеМБр.
Такі слова підбадьорили побратима, після чого зав’язалася дружба, в якій більш досвідчений боєць навчав і мотивував юного Дмитра. Але 29 березня сталося непоправне.
«І його, і також одного мого дуже хорошого побратима, ДРГ у складі 30 людей, узяли і розстріляли впритул. Тоді хлопці дали невеликий бій, але вже було пізно, оскільки навіть підкріплення не встигло туди прийти», — додав Дмитро.
Звільнення навіть малої частини України завжди викликає захоплення
Але попри втрати та те, що усі бійці з різних куточків України, вони продовжували звільняти кожен клаптик рідної землі. Брали участь, зокрема, в Харківській операції.
«Вона була нам не менш важлива, ніж наша рідна. Тому, що в нас немає такого поняття — чужий край. У нас є поняття своя Україна, не можна зараз розділяти: я не вдома, я не тут… Я вдома можу бути як у західній частині України, так і в себе тут», — наголосив військовослужбовець 81-ї ОАеМБр.
І так склалося, що бійці 81-ї бригади також зуміли деокупувати частину Донецької області. Що викликало в них піднесення.
«Рідна земля, стільки часу прожито там, стільки моментів прожито. І коли ми почали витісняти окупантів звідти, чесно кажучи, я був у захваті», — розповідає Олексій.
І навіть попри обстріли, що почастішали, і ті труднощі, які виникають щодня, десантники намагаються наближати перемогу України та повернути під її контроль кожен населений пункт.
Українські військові прагнуть наблизити перемогу України. Фото: «Новини Донбасу»
«Необхідно робити все, щоб захистити своє рідне місто. Тому так багато людей вступають до лав Збройних сил України й захищають своє рідне місто. Так само, як і для мене це стало мотивацією піти до ЗСУ. Тому, що я не хочу жити в окупації та жити в руїнах, у розбитому місті. Ми всі розуміємо, що якщо прийдуть сюди російські окупанти, то тут нічого не буде нормального. І ми бачимо, що сталося, наприклад, із містом Маріуполь, із містом Бахмут, багато міст узагалі перестали існувати», — зазначає Микита.
Такої думки і його побратим, військовослужбовець 81-ї окремої аеромобільної бригади Олексій.
«Залишили після себе окупанти що: руїни, все розграбовано, розбито. Що про них можна сказати? Мразі. Я не розумію досі тих людей, які їх підтримують. Чого вони очікують? Нехай спочатку у себе в Росії наведуть лад», — підсумував він.
