Олександр Литвин загинув на другий день повномасштабного вторгнення росіян. Йому назавжди залишиться 34. Дружина військового Ірина каже, що вони з чоловіком мали багато планів на майбутнє – побудувати дім, народити дитину. Замість цього жінка мусила 4 місяці шукати тіло чоловіка, щоб поховати його на рідній землі.
Про історію кропивницької родини, долю якої зламали російські окупанти, про героїчну загибель та біль втрати, читайте на Точці доступу.
“Військова справа була свідомим вибором чоловіка”
32-річна кропивничанка Ірина Литвин згадує історію знайомства та початку спільного життя зі своїм майбутнім чоловіком. Сашко додався до неї в друзі на фейсбуці. Молоді люди почали переписку, пішли на побачення і почали зустрічатися. Спочатку орендували квартиру, потім жили у Сашкових батьків. Чоловік дуже добре ставився до доньки Ірини Христини від першого шлюбу. В першу чергу думав про те, щоб дівчинці було комфортно – купував меблі в її кімнату, одяг, канцелярське приладдя. Мріяв про спільних дітей з Іриною.
Жінка показує світлини – родинна фотосесія в парку, прогулянка, поїздка в Умань. На фото всі усміхнені та щасливі.
Олександр та Ірина Литвин
Ірина каже, що Олександр був людиною слова, серйозним та відповідальним. На нього завжди можна було покластися.
Не можу сказати, що Саша був романтичним, він був серйозним. Я навіть жартувала, що він типовий військовий. Від нього рідко можна було почути зізнання в коханні. Натомість говорив: “Хіба я тобі не показую своїми вчинками, що люблю тебе?”. Саша був про вчинки, а не про слова.
Олександр Литвин мріяв про власний будинок та собаку. Перед черговою ротацією він подарував дружині лабрадора.
Олександр та Ірина прожили разом три роки, з них у шлюбі – чотири місяці.
Військова справа була свідомим вибором Олександра. Чоловік мріяв вступити до військового училища в Львівській області. На момент знайомства з дружиною Олександр проходив службу в підрозділі поліції особливого призначення, працював там 13 років. Потім звільнився і підписав контракт із 3-м окремим полком спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго. Чоловік мало розповідав дружині про військову службу та ротації в зону АТО.
Йому подобалася військова справа, любив форму і вона йому пасувала. Мабуть, це передалося йому від батька, який служив в Афганістані, потім працював у ДСНС, – згадує Ірина.
Олександр Литвин
Жінка каже, що життя військового – це не сімейне життя. Чоловік місяцями був на ротаціях та навчаннях і зовсім мало часу вдома. Через це подружжя іноді сварилося:
Саша не міг звільнитися зі служби, адже підписав контракт на три роки. Проте ми домовились, що він перейде в автомобільну роту водієм. Він вже мав подавати документи, але зателефонував і попросився поїхати на ротацію до зони АТО востаннє.
16 листопада 2021 року Ірина та Олександр офіційно оформили свої стосунки, а через вісім днів чоловік поїхав на ротацію в Донецьку область.
Олександр Литвин зустрів початок повномасштабного вторгнення росіян на Донеччині. У переддень зателефонував дружині і сказав, що скоро буде “дуже гаряче” і почнеться війна.
Кажу йому: “Саш, ХХІстоліття, яка війна?”, – згадує Ірина.
Тіло змогли забрати через чотири місяці після загибелі
24 лютого Олександр набрав дружину і сказав збирати речі, переїжджати до бабусі. У неї в будинку був надійний підвал. Наступного дня написав, що їхній підрозділ переводять в місто Токмак Запорізької області:
Не хвилюйся, як тільки зможу, вийду на зв’язок.
Це було останнє повідомлення від Сашка. Дружина чекала звістки від коханого 10 днів. Каже, що раніше, коли чоловік ішов на завдання, то міг не виходити на зв’язок такий термін. Вона хвилювалася, проте знала, що треба чекати.
Потім жінка почала писати командирам та побратимам Олександра. Всі знали, що чоловік загинув, але дружині не говорили. Не могли сказати та й не мали права. Через два тижні зателефонували з військової частини і сказали, що чоловік безвісти зниклий.
Ірина Литвин
Частина не могла повідомити про загибель, бо не було офіційного підтвердження. Вже пізніше мені розповіли, що в ніч із 26 на 27 лютого Сашка разом з побратимами відправили на розвідку біля міста Токмак. Хлопці натрапили на російський блокпост, машину розстріляли. Саша сидів зі сторони, з якої йшов обстріл. Куля потрапила йому в голову.
Побратиму Сашка вдалося врятуватися. Він ухилився від куль, відчинив двері машини та випав на дорогу. Росіяни подумали, що розстріляли всіх українських військових.
Побратим згодом повернувся до авто. Побачив, як їде швидка зі вже окупованого Токмака. Каже, що то було диво. Чоловік зупинив машину та попросив забрати хлопців. Сашко на той момент був ще живий. Медики погодилися забрати українських військових. Вони ризикували, адже їх могли розстріляти росіяни.
Дорогою до лікарні у Токмаці Олександр Литвин помер, його поранений побратим вижив.
Тіло Олександра рідні змогли забрати через чотири місяці після загибелі.
Через те, що у Саші не було підтверджуючих особу документів, у морзі його записали як “невідомий”. Тому ми не могли його забрати, до того ж місто було окуповане. Проводили експертизу ДНК.
Ірина шукала волонтерів, які могли б допомогти їй дізнатися, що зробили з тілом чоловіка. На зв’язок вийшла жінка, яка працювала в морзі. Вона згадала Сашка і сказала, що його поховали як невідомого солдата. Родина змирилася з думкою, що їм доведеться робити перепоховання.
Через чотири місяці Ірині зателефонували з військової частини та запитали, чи можуть показати їй фотографії тіла на впізнання. Дружина впізнала чоловіка. Виявилося, що тіло чотири місяці пролежало в морзі, а жінка помилилася.
Тіло Олександра Литвина доставили додому під час обміну тілами з російською стороною.
Загинув Саша 27 лютого 2022 року, поховали ми його 6 липня, через чотири місяці після загибелі. Йому було 34 роки, – каже Ірина.
Могила Олександра Литвина на Алеї слави у Кропивницькому
Пережити втрату коханого Ірині допомогла донька. Жінка мала жити заради неї. Її також підтримували найрідніші – мама, сестра, бабуся, подруга. Ірина каже, що неодноразово зіштовхувалася з осудом суспільства:
Не так горюю, мало або навпаки довго ношу траур, поводжу себе не так, як того від мене чекають. Всім не вгодиш.
Проте жінка продовжує жити далі:
На жаль, я вже нічого не зможу змінити. Така моя доля… Це частина мого життя.
Як говорити з жінками, чоловіки яких загинули на війні
Психотерапевтка Надія Діжурко зазначає, що рідним людей, які переживають втрату, ні в якому разі НЕ ВАРТО:
- займатися “псевдопотішанням” та казати такі фрази: “добре, що вже помер та не страждає”, “людина вже на небі”,
- вдаватися до чутливих релігійних інтерпретацій та казати, що “Бог забирає найкращих”,
- інтерпретувати причину втрати та казати, що “усе в житті не випадково” або “значить, так мало бути”,
- забороняти проявляти почуття: “не плач”, “досить вже плакати”,
- давати поради: “перегорни сторінку і живи далі”,
- радити замінити померлу особу: “знайдеш собі іншого чоловіка”,
- казати, що знаєте, як почуває себе людина, яка переживає втрату, – “я знаю, як тобі є”.
Також, за словами психотерапевтки, не варто уникати спілкування з людиною, яка переживає втрату. При розмові не треба “переключати” увагу з об’єкту туги, людина має говорити про свої почуття. Не можна проповідувати, читати лекції та надмірно опікати людину.
Близькі мають проявляти емпатію та пам’ятати про те, що горювання забирає дуже багато сил та ресурсу, тож потрібен час на його відновлення.
Надія Діжурко каже, що людям, які переживають втрату, важливо знати, що вони не одні у своєму горі. У цей період головне завдання для рідних – бути поруч. Можна сказати:
- “я поруч”,
- “як я можу тобі допомогти”,
- “чим я можу бути тобі корисним?”,
- “що я можу тобі дати?”.
Рідні повинні допомогти прожити ці почуття. Для того, щоб пережити біль, його важливо розділити, – акцентує психологиня.
Рідні, друзі, знайомі жінки, яка втратила чоловіка на війні, мають дати їй час і простір для жалоби. Водночас давати підтримку щодо подальших життєвих кроків та відновлення активностей.
Цей матеріал створено за підтримки гранту Фундації польсько-німецької співпраці.