Медик 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Петро Мотринець став на захист Батьківщини на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
До Дня Збройних Сил України Петро Мотринець розповів Суспільному про службу на різних напрямках, про лікування тварин та про домашніх улюбленців в зонах бойових дій.
Зараз Петру 32 роки. До повномасштабного вторгнення чоловік працював ветеринаром, займався приватною практикою.
«У мене була строкова служба, рік строкової служби, а в бойових діях не було. Наразі я є ротний медик. А розпочинав як звичайний стрілець і стріляв з усього, був командиром відділення, стріляв з СПГ (станковий протитанковий гранатомет — ред.). Мій батальйон «Ведмеді» (Мотопіхотний батальйон 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади — ред.), то 4-й батальйон», — розповідає військовий.
У перші дні повномасштабного вторгнення чоловік пішов у військкомат і його направили в Мукачівську ТРО.
«Я там десь тиждень посидів. Я знову пішов у військкомат і сказав, що я хочу у 128-му. Ввечері нам видали зброю, навіть форми на всіх не вистачило. Три доби в дорозі були, бо лиш вночі їхали. Із потяга в окопи. Я брав участь у боях на Херсонському, Запорізькому, Донецькому напрямках», — згадує Петро Мотринець.
Військовий розповів про походження свого позивного «Хірург»: «Це прізвисько, я отримав ще в школі. Тварин я люблю з дитинства. У мене було багато тварин, я лікував їх. Це ще десь у класі 8 або 9 мені мої однокласники сказали: «О, та ти хірург». Так лишилося і на строковій службі. І сюди я вже приїхав з готовим позивним».
Окрім людей, медик допомагав ще і пораненим тваринам, яких місцеві жителі залишали, тікаючи із зони бойових дій.
«Бельгійська вівчарка, позивний «Кіл»— такий вбився вбивць, що ми навіть пост не виставляли, він сам нас охороняв. Ми в посадці спали і не було ні окопів, ні бліндажів, просто в посадці. Тут нас обстріляли касетними боєприпасами, він лежав на мені і прийняв всі осколки. Мені нічого, а він загинув. Другий — це вже такий непосида. Порада — джек-рассел. Позивний «Зефірка», тому що він білий. Його отруїли місцеві «ждуни». Собака дуже позитивний. Його знав весь батальйон. Завів собі Чихуахуа, позивний «Дракон», — згадує про військовий про своїх улюбленців.
Петро Мотринець каже, що війна кардинально змінила його життя.
«Я тут зустрів дуже багато людей, на яких можна покластися, які не обдурять. Одружився, жінку знайшов. Перша моя відпустка, це через рік, може й більше, я приїхав додому. Я це не планував, але вирішив, що не знаю, коли приїду, чи приїду, то треба одружуватися», — додає чоловік.
«Моя жінка, мої племінники. Я не хочу, щоб вони бачили те, що я бачу, щоб вони ховалися від обстрілів. В основному це мене тримає. Бути прикладом для молодого покоління, показувати на своєму прикладі, як треба робити, захищати їх та якось пробувати робити нашу країну кращою», — підсумововує Петро Мотринець.
