“Тепле місто” в Івано-Франківську ініціювало дискусійну панель “Працевлаштування ветеранів: виклики, інструменти, важливі програми” із ветераном Олександром Тереном, головою профкому АТ “Прикарпаттяобленерго” Ольгою Тишко, заступницею директора комунального закладу “Дім воїна” Наталією Мельниковою.
“Галка” підготувала конспект із дискусійної панелі із важливими меседжами спікерів.
Олександр Терен зауважив, що все більше людей зацікавлюються темою інклюзивності, ветеранської політики, працевлаштування ветеранів.
“На подібні зустрічі приходять свідомі люди, які знають, за чим вони йдуть, і формулюють свої питання. Немає запитань притягнутих за вуха або “аби запитати”. Люди запитують те, що їх справді цікавить. Приємно, що я через призму своєї впізнаваності можу транслювати речі, які є важливими та невіддільними у нашому суспільстві”, – каже військовослужбовець.
Універсального рішення для реабілітації ветеранів не існує
Голова профкому АТ “Прикарпаттяобленерго” Ольга Тишко має кількарічний досвід повернення працівників компанії до роботи, оскільки програма адаптації у них діє ще із 2014 року. Зокрема, енергетики почали гуртуватися й створили громадську організацію “Спілка енергетиків ветеранів АТО”.
2015-16 роках до компанії приїжджали перебирати досвід обленерго з інших міст, які хотіли запровадити його у себе. Та, на думку Ольги Тишко, це так не працює. У кожного має бути свій унікальний “рецепт”.
“У березні 2022 року вже був новий етап. У нас були спроби працювати із медуніверситетом, психологами. Ми хотіли зробити щось те, що зараз зробив VeteranHub “Практика”. Задумували це як курс на Prometheus, але ми не змогли, поки не почали приходити наші хлопці, поки ми не бачили їх досвід, поки не зрозуміли, які є проблеми. Ми, як бізнес, маємо подбати про комфортні умови повернення Захисників”, – розповідає Ольга Тишко.
Нова програма стартувала 1 березня 2023 року. Серед напрямків є увага до фізичного здоров’я, ментального та адаптація. До адаптації готують й колектив.
“Люди, які повертаються, дуже різні. Вони дуже скромні. Вони розуміють, що війна ще триває, але водночас дуже багато втратили фізичного здоров’я, з сім’єю, кар’єрою. Все розвивалося, поки вони були в окопах. Звичайно, вони набули нові навички, знання, але разом з тим ми хочемо дати можливість компенсувати, те, що вони пропустили. Ми називаємо це метафорою “барна стійка”, яка полягає в, тому що ми багато пропонуємо, а ветеран чи ветеранка використають те, що їй потрібно”, – каже голова профкому.
Для ветеранів є додаткова оплачувана відпустка, індивідуальна програма навчання, яка дозволяє вивчити, що тут змінилося, побачити нових людей в колективі, ознайомитися з новою системою роботи. І цей період може бути збільшений до двох місяців, якщо людині потрібно. Для кращого розуміння створили фокус групи, де ветерани розповідали про свій досвід.
“Є історії, коли людина бере всі можливі відпустки, й ми не знаємо, чи вона повернеться, а є, коли не беруть жодної, бо хочуть відволіктися на роботі. Є історії, коли поспішають на роботу, а потім роблять крок назад, бо бачать, що ще не можуть”, – розповідає Ольга.
У компанії налагодили співпрацю із клініками, а у Косові, Коломиї, Верховині та Івано-Франківську військовослужбовці мають змогу ходити у басейн.
Раз на квартал у “Прикарпаттяобленерго” відбуваються спільні зустрічі чи тренінги:
“Наталія Мельникова проводила тренінг “У пошуку ресурсу: душа, тіло, розум”. Перше питання, яке Наталя задавала: “Розкажіть про себе і чим ви пишаєтесь”. І тут відбувається збій програми. Вони відповідають, що вони не мають чим пишатися, все погано, бо війна триває. Та ми склали список, де шукати ресурси, і хлопці це пропрацювали”, – ділиться Ольга.
Голова профкому АТ “Прикарпаттяобленерго” розповідає, що при влаштуванні на роботу у компанії надають ветеранам пільги.
“Щоб не було дискримінації не ветеранів, ми кажемо, що відкритті до працевлаштування ветеранів. Якщо є дві рівносильні кандидатури, то посаду чи підвищення отримає ветеран”, – каже Ольга Тишко.
Комунальний заклад “Дім воїна” в Івано-Франківську з’явився у серпні 2023 року. Його створили для надання соціальних послуг людям з інвалідністю внаслідок війни, учасникам бойових дій, учасникам війни, учасникам АТО/ООС і тим, хто брав участь у заходах, спрямованих на захист безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією РФ проти України. А також членам їхніх сімей та членам сімей загиблих військовослужбовців, добровольців, учасників Революції гідності та членів сімей Героїв Небесної Сотні.
“Це перша організація в Івано-Франківську, що претендує на єдине вікно консультування, спрямування та підтримки. В нас трохи ускладнена ситуація, тому що отримувачі наших послуг це не тільки ветерани, а й діючі бійці, члени їх сімей, люди з інвалідністю внаслідок війни, члени сімей загиблих, зниклих безвісти й полонених наших захисників. Тобто, вся ветеранська спільнота – це отримувачі наших послуг. Я вважаю, що ми стартували дуже класно. Про нас чули, знають отримувачі послуг. Це при тому, що ми не вкладаємо жодних коштів у рекламу, тому що вважаємо, що в часі війни це не дуже доречно”, – каже заступниця директора комунального закладу “Дім воїна” з питань психологічно-соціальної роботи Наталія Мельникова.
У “Домі воїна” консультують про нюанси з оформлення документів, пільг, надають психологічну підтримку, юридичні консультації, проводять групові заходи психологічного та реабілітаційного спрямування.
“Помічник сім’ї захисника”, – це окрема програма, яку запустили у “Домі воїна” від січня 2024 року. Помічник – це людина, яка допомагає членам сімей бійців, які виконують зараз обов’язки, та тим, хто втратив своїх близьких. За словами Наталії Мельникової, переважно телефонують жінки, які мають труднощі побутового характеру.
“Програма проходила певну апробацію. У січні ми побачили, що вона має попит і користувачі телефонують далі, тому задумуємося над її розширенням, але поки це в планах. Крім того, ми реалізовуємо програму підтримки місцевого самоврядування – це психологічне консультування і супровід в оформленні документів на отримання одноразової матеріальної допомоги на реабілітацію. Кошти надають на реабілітацію будь-якого характеру. У січні 2024 року, коли запускали цю програму, чесно, я не зовсім уявляла, як вона має функціонувати, але я зрозуміла, що до нас прийшли бійці-ветерани, але це колосальний плюс, тому що це комунікація”, – ділиться заступниця директора комунального закладу “Дім воїна”.
Також Наталія Мельникова відзначила, що суспільству слід розвивати психоедукацію та толерантність:
“Ми маємо бути готові до того, що нам над собою треба буде дуже багато працювати, обробляти багато інформації для того, щоб ефективно та грамотно комунікувати із категорією людей, які мають бойовий стрес. Це одне, коли ветеран або боєць видимий, у пікселі із шевронами, й ми можемо його ідентифікувати. Але у нас вже дуже багато ветеранів, які не ходять у пікселі, і не можемо знати – чи з нами не їде в транспорті ця людина, чи в черзі в магазин. Ми маємо виробляти у собі ширшу толерантність і психоедукацію”.
Серед запитів до “Дому воїна” найбільше по психологічному та соціальному напрямку, що стосується цивільного життя – матеріальна складова, реабілітація, освітні напрямки, працевлаштування, старт бізнесу. Трохи менше юридичних послуг.
Ситуація із безбар’єрністю
Із перевірками на доступність для людей з інвалідністю та маломобільних груп населення Олександр Терен разом із своєю командою приїздить у різні міста України. У шоу “Відвал ніг” він розповідає про те, які рішення імплементують, та як вони працюють. Олександр каже, що виділити якесь місто з поміж інших по безбар’єрності не може.
“Є міста, які зробили одну-дві вулиці десь в центрі, або десь навіть не в центрі. Але до цих вулиць теж треба добратися, щоб безбар’єрно там пересуватися. Тому з безбар’єрністю, на жаль, у нас все ще катастрофа. Це на плечах не тільки держави, а й громадськості, бо дуже багато підприємств є приватних, які не роблять свої простори безбар’єрними. Потрібно задавати темп від держави. Зараз від офісу президента створена програма “Рада безбар’єрності”, яка впроваджує зміни в територіальних громадах. Поки цю програму в Україні прийняло 5-6 міст. Я сподіваюся, що буде більше, бо туди можна долучитися громадським активістам, працівникам держустанов, людям з інвалідністю, ветеранам і впливати на створення безбар’єрності навколо себе. Саме “Рада безбар’єрності” має ширший спектр впливу. Якщо я не помиляюся, то там є сім напрямків діяльності”, – каже ветеран.
На прикладі Дніпра Олександр Терен відзначив як позитивний, так і негативний випадок.
“В Дніпро Українське товариство сліпих (УТОС) має цілий завод, де надають роботу незрячим, слабозорим. Там виготовляють тактильну плитку для своїх же потреб. Це величезне виробництво. Друга сторона медалі: жодних дотацій, державних чи приватних замовлень не мають. Якось від них відмежовуються, і замовляють, як завжди, у кума, брата, свата. Замість того, щоб підтримувати їх і давати більше можливостей брати людей на роботу, їх навпаки топлять, ігнорують, хочуть закрити”, – розповідає Терен.
Після зйомок “Відвалу ніг”, за словами Олександра, були позитивні наслідки, коли після зауважень бізнес і влада ставили пандуси. А були негативні, як у Буковелі: поставили пандус, а після того, як знімальна команда поїхала – забрали.
“В нас поки палкою не тицьнеш когось на камеру, то всіх не обходить. Але, на жаль, тільки такими методами можна зараз щось змінити, бо достукатись до кожного дуже складно”, – каже Олександр.
Ветеран ділиться, що конфліктних ситуацій чи хамства у бік знімальної групи не було. Пригадує випадок у Луцьку, коли була напружена телефонна розмова й людина не знала, що була зйомка.
“Був конфлікт не на камеру, коли нас впустили у річковий порт у Києві. Охоронець впустив, але випускати не хотів. Він не хотів відкривати шлагбаум. Десь пів години ми не могли виїхати з-під мосту. Більше поки не було агресивних випадків” – розповідає ветеран.
Як працювати із працевлаштуванням?
Наталія Максимова раніше займалася профорієнтацією воїнів у центрі зайнятості. Каже, що впродовж 10 років проблеми не зникли, не змінилися, а масштабувалися. У 2014 році, коли вона почала займатися роботою із ветеранами, то першим бар’єром став стереотип щодо соціальної служби.
“Коли у 2014 році я тільки почала працювати із цією категорією, то переймати у когось досвід не було в кого, тому що у нас не було досвіду роботи з ветеранами. У нас були тільки учасники Афганської війни. Я собі ставила задачу, щоб людина змінила стереотип ставлення до мене, як до працівника соціальної сфери. На перші зустрічі приходили “їжаки”, але друга-третя зустріч – це вже була посмішка в дверях і “добрий день”. В плані профорієнтації є також стереотипне уявлення – йти у центр зайнятості, реєструватися як безробітний, у першу чергу має фінансовий аспект, допомога по безробіттю, аж далі на другому чи на третьому місці пошук роботи.
Коли у 2023 році до мене прийшов ветеран на реєстрацію, я його запитувала про досвід, побажання, і які б його вакансії цікавили. Він мені відповів: “Я рік не бачив своїх дітей. Як я можу одразу думати після повернення про працевлаштування?”. Тобто, це є величезна складова реінтеграції ветеранів в цивільний простір, цивільне життя, але це точно не першочергова задача після повернення. А в нас стереотипне уявлення: іди туди, отримаєш допомогу, другорядне – профорієнтація і пошук роботи. А виявляється, що людині в період адаптації не потрібна така допомога. І я намагалася пояснити, що це не пересічна категорія людей, і ми не можемо працювати з ветеранами по аналогії роботи з цивільними людьми. Це винятковий життєвий досвід, який ми маємо враховувати”, – пояснює заступниця директора КП “Дім воїна”.
Ветеран Олександр Терен розповідає, що йому не доводилося стикатися із державними програмами з працевлаштування. На його думку, не всі програми і гранти добре працюють й закривають потреби ветерана.
“У певних грантах є рамки, в які треба втиснутися. Це не лише фінансові рамки. Наприклад, обов’язковий найм. Як можна змусити ветеранів працювати на посаді кухарів? То що не відкриватися? Також більшість ветеранів, які повертаються, змінюють свою професію і більшість хоче працювати на себе. На жаль, не всі мають досвід написання грантів, і це теж велика перепона на шляху отримання гранту. В мене теж таке було. Я ніколи не писав грант. Мені сказали, що начебто все легко: заповнив заявку, відправив і отримав. Це проблема не лише моя, а й інших ветеранів, які хочуть отримати грант, а не знають, як його заповнити і куди віднести. Люди не отримують цих грантів, і пізніше опускаються руки. Ветеран один-два рази спробував, і далі не буде цього робити”, – ділиться Олександр.
Наталія Максимова розповідає, що якщо у місті знайти допомогу легко, то чим далі від обласного центру, тим важче знайти консультанта з психологічного чи соціального напрямку.
“Я завжди закликаю, щоб ветерани, члени сімей гуртувалися. Тому що одна людина може не знайти потрібну інформацію, але є ветеранська спільнота, яка є потужним інструментом, яка може комунікувати інформацію. Якщо у віддаленому центрі є громадське об’єднання чи волонтерська ініціативна група, то туди потягнуться ветерани, члени сімей, бізнес, якщо вони захочуть щось запропонувати, мусить прислухатися влада, тому що це є ветеранська група, яка має певні умови. Бо у більшості випадків, ветерани особисто для себе мало що просять”, – каже Наталія.
Як громада має зустріти військового?
Олександр Терен каже, що в першу чергу суспільство має дійти до самоусвідомлення, чому воно має поважати ветеранів.
“Людина пожертвувала не просто своїм здоров’ям, життям, а життям своєї сім’ї теж. Тому що військовий, зазвичай, зараз чоловік, їде і лишає свою сім’ю дома. Діти ростуть без батьків, дружини не бачать своїх чоловіків. Дуже часто сім’ї військових зараз розпадаються, навіть ті, які мають дітей. Це теж негативний наслідок війни. Тому суспільство повинно розуміти, що ці військові, які зараз служать, повертаючись сюди, вони не потребують, щоб їм цілували руки, підкидали їх на руках. Кожна людина потребує поваги і розуміння. Якщо це розуміння прийде до суспільства, то спілкуватися буде легше. Дуже відчувається, наскільки люди готові приймати тебе, відкриті до тебе, коли раді бачити, а не ховають погляд, обшіптують”, – каже ветеран.
Ольга Тишко ділиться, що її колега, що зараз на фронті, пояснював, що суспільству військових не зрозуміти:
“Він часто повторює: “Ви нас не зрозумієте. У вас є туалет, гаряча вода і ліжко. У нас цього немає вже третій рік. Третя весна в окопі – це третя весна в окопі”. І наступна його фраза: “Нас дома ніхто не чекає”. Це при тому, що є програми, зв’язок, але все одно хлопці і дівчата вважають, що вони тут будуть непотрібними”.
Голова профкому АТ “Прикарпаттяобленерго” пояснює, що потрібно проводити підготовку із колективом й пояснювати, що переживає боєць на передовій. Також Ольга Тишко виокремлює роботу із пам’яттю.
“На жаль, наш колектив втратив трьох колег. Це молоді хлопці 25, 27 і 30 років. У всіх трьох є діти. І ми дуже остерігалися завдати більшого болю рідним, якщо ми будемо виходити на контакт, говорити про це, нагадувати. Ми думали про те, що це буде більше ранити. Якось ми обговорювали між собою і дійшли до того, що чекати не можна і треба шану висловити вже, виробити звичку пам’ятати, дякувати, опікуватися. І я вважаю, що ми знайшли друзів у цих сім’ях, і вони в нас знайшли друзів. Тому що ми опікуємося дітьми, відправляємо їх на відпочинок, стараємося меморіальні заходи проводити, відкрили дошки, алею пам’яті й сили у нас біля центрального офісу облаштували”, – ділиться Ольга.
З досвіду “Прикарпаттяобленерго”, важко було запровадити хвилину мовчання, але вони це зробили. Створили телеграм-канал, де за хвилину до 9:00 приходить сповіщення, і щодень збираються в адміністративному корпусі.
Також “Прикарпаттяобленерго” започаткував пам’ятні футбольні турніри імені героїв, оскільки всі троє загиблих грали у футбол у командах підрозділів. Ще започаткували пам’ятний турнір із настільного тенісу на честь героя, який захоплювався цим спортом.
Світлини – архів “Теплого міста”
